Політологія: філософія державного життя та крок у велику політику
Микола Давидюк — політолог, директор аналітичного центру “Політика”, менеджер виборчих та PR кампаній, політичний консультант. Сертифікований спостерігач за виборами від ОБСЄ, працював на виборчих кампаніях в Грузії, Іспанії та Киргизстані. В 2017 році пройшов стажування в Harvard Kennedy School. Експерт на провідних українських та міжнародних інформаційних ТБ каналах і радіо. Веде авторські колонки в друкованих та інтернет ЗМІ. Автор книги: “Як працює путінська пропаганда”.
Ми поговорили про те, що таке політологія, як стати політологом, які проблеми української політики та як їх подолати, чому українській молоді необхідно йти в політику та як молодим політикам завоювати довіру.
Як ти розпочав кар’єру політолога і чому, власне, політологія?
Я навчався в університеті Драгоманова, спочатку на іспанській мові та літературі, потім продовжив в аспірантурі на політології. Був головою студентської ради, а самоврядування в університеті — це маленька модель держави. Також до нас часто приїжджали політики, ми влаштовували зустрічі зі студентами, таким чином і почалось моє спілкування з ними.
Після 5ого курсу зіткнувся з однією з найбільших криз дорослої свідомої людини — вибором професії, пошуком хто ти, що ти і яка твоя місія. Я зрозумів що найбільше задоволення мені приносить політика і навколополітичні речі. Я був готовий нею займатись, навіть якби мені за це не платили. Тому я вирішив йти в аспірантуру на політологію. Власне, якийсь політичний досвід мав ще до аспірантури — були ж різні зустрічі з політиками, працював на виборах, писав промови для політиків, давав консультації депутатам.
Минулого року був на стажуванні в Harvard Kennedy School, де було 60 людей з 20 країн — це був дуже крутий експрес курс про політику, розглядали різні цікаві кейси.
Я завжди любив історії дідуся про національних героїв, з них у мене з’являлося краще розуміння держави, і потім політологія викристалізувалася як крок до політики та держуправління.
Якщо політики займаються зараз лише забезпеченням життя своїм правнукам, то мені їх шкода — бо такі люди самі викреслили себе з історії.
То в майбутньому ти хочеш перейти від політології до політики?
Так. Кристалізувати посаду не обов’язково, як і не обов’язково мати якусь супер-посаду. Локальні історії успіху часто можуть бути крутіші, ніж посади. Давос — це село, але з нього зробили дуже крутий проект.
Я вважаю, що політика — це не посада, яку ти займаєш, а те, що ти несеш — в чому твоя ідея, в чому твоя зміна. Локальні зміни дуже часто мають глобальний характер. Політика — це також продукт, може бути інтелектуальний, а може бути фізичний — це те, що ти хочеш зробити.
Якщо політики займаються зараз лише забезпеченням життя своїм правнукам, то мені їх шкода — бо такі люди самі викреслили себе з історії. У сьогоднішніх політиків немає бажання зробити якийсь проект, щоб не казати, що пишаюсь країною, бо родився тут, а гордитися через те, що ти тут зробив щось дуже круте — нові бізнес процеси, нові нобелівські лауреати, пулітцерівські номінанти.
Посада — це, може, і круто, але зосереджуватися потрібно не на посаді, а на тому, що хочеш зробити. Мені важливо зробити щось. А політика дає такий шанс.
Що таке політологія і що означає бути політологом?
Політологія — це про політику, про теорію політики. Французьке значення політолога — це публічний філософ, який сидить і каже “ось це що відбувається — веде до революції”, “а ось це — це не реформа”, він так собі сидить і зі сторони дає правильні суб’єктивні висновки. Зараз читаю Платона, то він каже, що політолог може займатись двома речами — держуправлінням, або філософією. Політолог — це елітарна, інтелектуальна, життєвими тяжкостями не обтяжена праця. В багатьох інших країнах — це політичний науковець — людина, що пише трактати про політику, статті, аналізи. Є оглядач — який робить огляди. Є політичний консультант — менше науки і теорії, більше рекомендацій про просуванню образу політика — бренди, PR.
Політологія — це один з шансів потрапляння в політику. Так само як і журналістика. Христя Фріланд — міністр торгівлі в Канаді, з журналіста стала політиком. Є журналісти, які не мають політичних амбіцій і не йдуть в політику. Є журналісти, які мають аудиторію, яка їх підтримуює — наприклад Боріс Джонсон — колишній мер Лондона, теперішній міністр іноземних справ Британії, він зробив історії успіху. Гроші — це також інструмент входження в політику — можна принести в партію гроші і сказати, що хочеш бути якимось номером. Але це історія за гроші, вона інша — чимось простіша, чимось складніша, але інша.
В політології — ти завжди в навколополітичній темі — ти її розглядаєш, аналізуєш, коментуєш. Ти уже в цьому виді спорту, але, в той же час, ще не в вищій лізі. Це дає шанс вивчити, зрозуміти, оцінити як працюють політичні та людські системи зсередини.
Це не так як хтось був колектором — займався вибиттям кредитів, і захотів стати депутатом — заплатив 3 мільйони і став депутатом — так змін не буде, він далі буде вибивати гроші.
А коли ти працюєш в цій системі ідеології, законів, роботи інституцій — тоді і закони твої будуть про політику, про державу , про державне управління.
Мінус політології в Україні — зараз на ринку близько 10 тисяч політологів. Всім безробітним і тим, кому не було що робити, сказали: “ви будете політологами”. З цієї кількості людей лише 1% має освіту. Відсотків 5–10 можуть ще більш-менш чітко щось висловити. Решта — це ретранслятори, які просто повторюють за іншими інформацію. Вони виробники безкоштовного контенту в непопулярний час по телевізору. Раніше в цей час були телемагазини з поясами для сідниць, а зараз прийшли отакі безкоштовні політологи.
Політолог — місток між владою та населенням, влада щось робить — політолог пояснює народу, що насправді це значить.
Що потрібно, щоб стати політологом?
Перше, це освіта — важливо і бажано, тому що це впливає на сприйняття — є багато людей, яким освіта важлива. Це більш іміджева робота — якщо людина не має певного рейтингу довіри, то навіть якщо вона говоритиме якісь правильні речі — вони не завжди будуть сприйматися. А освіта — одна з цеглинок довіри. Освіта може буде журналістська, історична, філософська, чи будь-яка суміжна, але дуже бажано щоб була.
Друге, вичитати 20–30 книжок базису про політику, геополітику, про основи держави. Потрібно читати багато про історію своєї країни — при чому не одну, яку в школі вчили, а з різних джерел, а також почитати англійською мовою про нас — знати як бачать нас зі сторони.
Далі, бажано бути в темі міжнародних процесів — читати New York Times, Washington Post, The Economist, слухати щось регіональне — що відбувається в Польщі, Туреччині, Росії.
Також потрібно мати коло спілкування, бо важливо мати своїх інсайдерів — це дає можливість розуміти ситуацію насправді, це приходить з часом. Це допомагає розуміти логіку подій, а не володіти лише заголовками. Для політолога важливо бути цитованим, інсайдерська інформація цьому допомагає. Ринок масовий, в цій масі потрібно виділятися, створювати сенс, контексти, давати ексклюзивну інформацію.
Політолог — місток між владою та населенням, влада щось робить — політолог пояснює народу, що насправді це значить. Наприклад, МВФ надає нам 2 мільйони, влада каже: “ура, клас, нам дали”, а політолог каже: “не ура,клас, це кредит, і нам потрібно буде його віддавати, плюс 5% зверху, виконати 16 умов, плюс світовий досвід показує, що країни які співпрацюють з МВФ-ом — це країни націлені на бідність, яким нав’язують свою думку”.
Позиція політолога не повинна визначатись за прихильністю до влади, чи до опозиції — це повинно бути незалежно. Є гарна фраза: “Я можу зрадити своїх виборців, але не можу зрадити своїй державі”.
Розуміти для чого ти працюєш, мати кінцеву мету — як з точки зору кінцевого результату, так і з точки зору свого просування, своєї користі суспільству, країни, іншим людям.
Навички, які необхідні політологу?
Думати, писати, говорити, розуміти політичні системи і як вони працюють, вміти читати — багато читати, вміти читати швидко, інколи вдумливо, інколи поверхнево, розуміти логіку текстів. Заголовок і перші два речення — дають 90% тексту. Найголовніше дають зверху. Це потрібно знати і розуміти в двох випадках — коли ти читаєш: тобі не потрібно читати весь текст (якщо це не нова тема), і коли ти пишеш — не потрібно починати писати з кінця. Писати потрібно. Сісти, подумати, написати тези, розписати тези, і написати висновки. Часто, щоб розібратись в темі, потрібно почати про неї писати.
Які складнощі та виклики професії?
Розуміти для чого ти працюєш, мати кінцеву мету — як з точки зору кінцевого результату, так і з точки зору свого просування, своєї користі суспільству, країни, іншим людям.
Загроза для деяких політологів — залежність від влади. Буває, що політолог “підсідає” на якусь партію — на всіх ефірах говорить одне і те саме, пише про одне і те саме, а потім влада змінюється — і він вже нікому не потрібний. Якщо ж політолог розкриває теми, робить цікаве та нове — то він виходить на всі канали, і загрози, що якийсь штаб не захоче з ним співпрацювати, в нього немає. Політологи не розслідують, як журналісти, а лише висвітлюють. Журналіст — здобуває, політолог — розповідає, коментує.
Критерій успішності політолога?
Найгірше визнання — це гроші, але гірше за гроші це слава. Багатьом політологам здається, що навпаки — чим більше слави тим крутіше.
Цитованість — критерій успішності. Покриття аудиторії. Як аудиторія тебе сприймає і, головне, як чує.
В ідеальному українському суспільстві (яким ми зараз не є), політолог відносився б до державних еліт. Разом з композитором, письменником, меценатом. Народ би чув та розумів думки еліт. Вони задавали б ідеї. Давали б думку. А у нас сьогодні еліта — це ті, хто торгує зброєю, краде. Це не еліта, це випадкові люди, які скористались ситуацією.
Всій країні було б добре сходити до психотерапевта, щоб він сказав де її проблеми.
В чому найбільша проблема української політики?
Перше, корупція — дуже банальне, але воно в основі багато чого. Друге — відсутність романтизму в цілепокладанні. Треба трохи романтики, щоб ставити масштабні амбіційні цілі. Останній великий проект України — літак Мрія — це круто. Я хотів би, щоб країна мріяла великими проектами. Мрія і робота повинні йти синхронно. У нас прагматизм в сторону корупції. ProZorro — мрія, романтика, але все одно це спрацювало, в якійсь мірі, але спрацювало. Відсутність дій та взагалі ідеї, немає розуміння стратегічної цілі — хто ми, що ми і куди ми. Хто такий українець насправді? Українець — це хата скраю? Та ні, бо три революції за останні 10 років. Немає до кінця розуміння того, хто ми такі взагалі. Всій країні було б добре сходити до психотерапевта, щоб він сказав де її проблеми.
В нас спекулюють на історії, в той час крадучи економіку.
Якби фокус змінити з минулого на майбутнє — замість того, щоб питати “А де твій дід воював?”, питати “А де буде жити твій син, твоя донька? А що ти сьогодні для цього зробив? Ти хочеш, щоб вона жила так чи краще?”.
Україна падка на популізм. Ми до кінця не розуміємо хто ми, які ми і фрагментами цього часто спекулюють політики.
Ми дуже начебто знавці в історії, але не грамотні в розумінні цієї історії. Більшість політиків її зовсім не знають, хіба що на рівні історії в школі, і те навряд.
В нас спекулюють на історії, в той час крадучи економіку. Багато хто розламує країну. На розлом можна дивитись по-різному. Наприклад, Нью-Йорк — він дуже різний, але в той же час він величний — там можна спробувати різні кухні світу, там всі фінанси світу, всі сильні люди. А ми навпаки кажемо, що ми всі різні і це погано, нам треба розділитись, замість того, щоб подумати, як використати нашу різність для досягнення цілей.
Якби фокус змінити з минулого на майбутнє — замість того, щоб питати “А де твій дід воював?”, питати “А де буде жити твій син, твоя донька? А що ти сьогодні для цього зробив? Ти хочеш, щоб вона жила так чи краще?”. Потрібно змінити фокус, бо важливо, що ти вже хочеш.
Треба підводити риску і йти далі. Чим відрізняється єврей від ізраїльтянина? Єврей — це важка доля, немає країни, ізраїльтянин — айтішник, бізнесмен, бачить майбутнє. Тут твій вибір — ким ти хочеш бути? Не треба забувати назавжди. Зараз це не в пріоритеті просто.
Велика кількість крутих і гідних людей виявляється осторонь політики, а велика кількість паскудників — якраз в ній, і вони крутять цими міфами — не йди в політику, бо доведеться літати чартером і відпочивати в Монако — краще сиди в Василькові.
Що потрібно українцям, щоб почалися зміни?
Перше — це почати платити податки, а друге — контролювати сплачення податків. Почати ходити на вибори і контролювати владу. І третє — самому йти в політику і змінювати країну.
Є міфи: що всі політики погані, що політика — це брудна справ, що твій голос нічого не вирішує, коли в цій країні жили щасливо. І потім приходить хтось в колектив і каже “я буду балатуватись”, а йому “політика — це брудна справа, навіщо ти туди йдеш?”. І він думає, а дійсно, нащо.
Тому люди, які можуть і мали б йти в політику — бояться. Велика кількість крутих і гідних людей виявляється осторонь політики, а велика кількість паскудників — якраз в ній, і вони крутять цими міфами — не йди в політику, бо доведеться літати чартером і відпочивати в Монако — краще сиди в Василькові.
Політик — це дерево яке росте всупереч, а не завдяки. Воно має бути з середини, людина повинна хотіти змінювати.
Як заохочувати молодь йти в політику?
Однозначно треба, щоб молоді було більше. Але заохочувати… це ж не дитячий садок. По суті, політика в Україні — найконкурентніший спорт. Реально всі звірі, які є в країні, зібрались в ось цю вищу лігу, знищують один одного, бо для одних мрія — це країна, а є олігархи — які просто мислять грошима і хто переможе.
Політик — це дерево яке росте всупереч, а не завдяки. Воно має бути з середини, людина повинна хотіти змінювати.
Як молодому політику завоювати довіру?
Молодому політику потрібно відрізнятися від старих. Бо є дуже багато молодих, але які нічим не відрізняються від старих, хіба що крім кількості постів в фейсбуці. А є люди старші по віку, але більш молоді по діям. Результат виходить коли працює покоління. В Швеції випускники об’єдналися, вирішили підтримувати один одного і разом рости, щоб коли прийдуть в політику та змінити все, і зараз Швеція — видатна держава. Має бути критична маса, яка заряджена однією ідеєю.
Чи займався виборчими PR-компаніями і чим вони відрізняються від PR продукту?
Ну політики — це також продукт, єдине що багато хто боїться про це говорити. Про кандидата не можна брехати — якщо він старий, то не скажеш що він молодий та динамічний, але ми знаходимо плюси і подаємо їх — мудрий, досвідчений .
Які приклади успішних PR-компаній ти знаєш?
Папа Римський — вважаю його найкрутішим. Його комунікації вибудувані дуже правильно, в нього є своя аудиторія, він говорить правильні речі — закликає до миру, робить гарні речі, їздить на недорогому автомобілі, не користується дорогими годинниками, його ніколи не ловили з жінками на стороні. Давай перенесемо це на будь-кого з наших політиків — це все не буде для них правдою. Його PR класний тим, що він відповідає його дійсному образу. Також класний образ в Обами.
Яка твоя кар’єрна мета?
Однозначно політика. Це все буде через вибори — треба йти на них однозначно, краще піти і не досягти, ніж взагалі не піти. Вибори даються для того, щоб люди могли зробити щось хороше, якісь класні речі. Я не боюся балатуватися.
Твої кумири політики?
Мартін Лютер Кінг — підняти глобальну тему і зробити її. Люблю дуже Манделу. Лі Куан Ю — історія маленької держави і людини яка з 30 років думала про неї — сильна історія. Ганді — вчився в Лондоні, 15 років працював в ПАР, створив рух мирного спротиву — за це найбільше ціную його, не зброєю, а словом. З сучасних: Меркель — дуже розумна шахматистка, дуже спокійна, їй подобається чим вона займається і вона дійсно служить державі. Обама в чомусь подобається, в чомусь ні, його комунікація — це певна революція. Байден подобається — важка історія: втратив сім’ю, потім перед виборами втратив сина. Найкращий виступ у верховній раді — виступ Чорновола і Байдена. Боріс Джонсон подобається — він вв’язався в війну з Путіним і це дуже круто.
Наскільки в Україні розвинена пропаганда?
Пропаганда — прерогатива автократичних держав, а ми не автократична держава. У нас громадський сектор сильніший, ніж держава, а пропаганда можлива, коли це навпаки. В Росії крута попаганда — є інститути нейропсихології, вони можуть “залізти під корочку”.
У нас подивились Кісєльова — будем робити так. Коли вибори — подивились останню виборчу компанію Обами — всі роблять фейсбук, вибори Трампа — робимо все як він. У нас це просто копіпаст. Рідко хто у нас інвестує в інтелектуальні розробки, в створення сенсів, в вибудовування комунікацій, у нас так: скопіював і погнав.
У нас добрі політики завжди скучні, а треба зробити все яскраво. Треба бути цікавим, запускати, створювати, робити щось.
Чи зможе робот замінити чоловіка чи дружину — якісь функції певно так, але любові там не буде.
Чи зможе АІ замінити політичну систему?
Він може замінити багато функцій держуправління, де непотрібна людська участь. Чи зможе робот замінити чоловіка чи дружину — якісь функції певно так, але любові там не буде. Так само, і в політиці є певна біохімія. Той, хто мені гарантує майбутнє, хто чесно розділить податки, кому я можу довірити своє майбутнє. Розподіл коштів, виявлення доріг для ремонту — це так. Але є професії, які є незамінні — священника чи психолога штучним інтелектом не заміниш, тому що глобально ти все одно потребуєш контакту з людиною.
