Парадокси світу персональних даних
Інтеграція, форма, соціум як три слони з древньої байки
Своєрідна мантра про приватність переслідує мене вже дуже давно. Я ніколи не був праведником критичного “омг, видаляйте свої профілі у соцмережах”. Радше навпаки, завжди бачив медіа як ресурс для побудови public image, серед всього іншого. Проте, мене завжди дивувало — чому люди настільки легковажно ставляться до своєї онлайн присутності. Видається, для багатьох це навіть не мінімальний рівень дотримання гігієни. Чим вони мені нагадують “та лиши договір як є, і так ок” тип людей.
Integration
“Тут і зараз”. У вирі епохи духовних машин ми встигаємо робити більше, ніж коли-небудь раніше. Лиш червоні значки сповіщень у програмах наших ґаджетів нагадують, що треба зробити ще щось. Сповіщення приходять на телефон, а через три секунди з’являються на екрані ноутбука. Супер сайян інтегрованості — коли навіть без телефона нас можна дістати через годинник. Предмети “смарт” так ми їх називаємо. Смарт-навушники, смарт-зубочистка, та навіть смарт-туалетний папір.
Ще не так давно приставка «смарт» означала новизну кишенькової технології, будучи одним з символів інноваційності.(Ви ж відчули легкий вітерець з відкритого вікна хайп-поїзду, коли прочитали це слово, правда?) Проте зараз всі до цього звикли. “Смарт” перетворився на “буденність”.
Тепер це норма, коли інтернет працює безперебійно. Лиш декому з нас сняться кошмари під саундтрек додзвону інтернету через телефонну лінію. Згенерувати документ ботом у Slack в маршрутці — це теж норма. Запиляти доповідь в літаку — завжди так роблю. Заповнити беклог у Trello — дайте два! В основі всього цього лежить економія часу та збільшення особистої продуктивності. Наше бажання бути постійно кращими, ніж ми є, повільно штовхає суспільство далі, попри всю критику.
“Ми є першим поколінням кіборгів. … Смартфон — це покращення, перетворення”,
— пише Jason Kehe (Кехе? Кех? Кеє?), редактор для Wired.
Кашмір Гілл, журналістка Gizmodo, вирішила провести експеримент, почергово позбавляючи себе доступу до послуг п’ятьох техгігантів: Amazon, Facebook, Google, Microsoft та Apple. І мова не про те, щоб просто вилогінитись з фейсу чи використовувати DuckDuckGo замість гугла, а повністю обмежити себе в доступі до відповідного ресурсу. Це і використовувати інший поштовий клієнт, і браузер, і навіть телефон. “It was hell”, — пише Гілл. Це й не дивно, адже такі звичні для неї речі абсолютно втратили сенс. Замовити Uber стало проблемою, тому що компанія використовує Google Maps для навігації. Зайти в обліковий запис на різних ресурсах також, адже вони використовують Facebook для автентифікації. Чи навіть завантажити банальні вебсайти стало тяжко — багато з них використовують Amazon Web Service для хостингу.
“Ці компанії не можливо уникнути, оскільки вони контролюють інфраструктуру інтернету, е-комерцію та інформаційні потоки. Багато з них відстежують нашу активність в інтернеті, незалежно від того, використовуєте ви їхні продукти чи ні. Ці компанії … тепер стосуються майже кожної онлайн-взаємодії”,
— такого висновку доходить журналістка.
Як би парадоксально це не звучало, але ми інтегрувалися швидше, ніж це помітили. Життя, мабуть, стало простіше.
Everything Comes at a Price
В одній промові TED розказували про інтернет речей. Це коли пристрої, які підключені до мережі, мають можливість “спілкуватися” між собою. Якщо коротко, то уявімо собі таке. Людина тільки-но прокинулась у своєму супер технологічному домі. Її фітнес-трекер помітив це — і одразу ж надіслав відповідну інформацію іншим пристроям. Кавоварка починає готувати каву, термостат налаштовує комфортну температуру. Холодильник ще звечора “помітив”, що продукти для звичного сніданку закінчилися, тому заздалегідь замовив їх у найближчому супермаркеті, а кур’єр якраз їх доставив. Думку можна розвивати далі, у кого на скільки вистачить внутрішнього Томаса Мора.
Насправді, ця картинка не така вже й далека від реальності. Та ж журналістка, Гілл, провела ще один експеримент. Вона нашпигувала свою квартиру безліччю речей, які можна було приєднати до інтернету: пилосмок, телевізор, зубну щітку і навіть ліжко. Все для того, щоб зрозуміти, скільки даних віддають ті чи інші пристрої компаніям-виробникам. Тому, вона встановила спеціальний роутер, який відслідковував, коли ці штуки пінгують сервери таких компаній. Так Гілл отримала цікавий результат. Сукупно, якби ці дані постачались не кільком компаніям, а одній, зробити профайлинґ особистості було б дуже легко. Теоретична компанія big brother отримує дані від кавоварки про те, коли ви прокидаєтесь; від камери, коли вас немає вдома; від телевізора щодо уподобань на Netflix так далі.
Окей, чому це важливо?
Парадокс збору даних полягає в тому, що компаніям не обов’язково накопичувати дані про зміст, тому вони збирають дані про форму. Це мабуть один з тих рідкісних випадків, коли форма переважає над змістом. (І нехай люблять мене графічні дизайнери.) Так про людину можна дізнатися більше, ніж якби велось безпосереднє прослуховування. Наприклад, WhatsApp збирає дані про дзвінки. Тобто, компанія знає, що ви дзвонили о 16:14 на секс по-телефону. Дзвінок тривав 22 хвилини. Компанія також знає, що дзвінок на цей номер було зроблено три рази за цей тиждень. Однак, компанія не знає, про що саме ви говорили. Хм, ще досі турбує, чи вас підслуховували?
The Social Baseline
Смарт-технологія, очевидно, не єдиний ресурс, який використовується для збору інформації про нас. Куди більше ми віддаємо добровільно — або майже добровільно — через соціальні мережі. “Селфі не зробив — на конференцію не сходив”. Тут технологія проста. Бажання людини поділитись інформацією про себе полягає в концепції соціального визнання. Ми прагнемо до спілкування, сприйняття, розуміння, [вставити дієслівний іменник]. Соціальні мережі дозволяють нам отримати кайф від лайків та репостів. Це саме визнання, якого ми всі так чекаємо.
Що ми віддаємо натомість? Нашу особисту приватність. За безплатний контент, ресурс, визнання ми торгуємо особистими даними. Це — нова валюта економіки 21 століття, нове чорне золото. Або ні — думки бувають різні. Чи треба їх дебати? Не має значення.
Суть в тому, за користувацькими симпатіями стоїть аналіз численних даних у бажанні бути вподобаним цими ж користувачами. Таке собі зачароване коло виходить. І, це змінює все навколо. Заодно й наше уявлення про навколишній світ.
Здавалося б, усе легко. Ми самі вибираємо, яку інформацію про себе робити публічною. Більшість великих компаній дійсно докладають зусиль, щоб було легко налаштувати різні користувацькі політики. Але, будьмо чесними — хоч хтось колись пробував розібратись у тому, для чого наші дані використовує, наприклад, Facebook? Реальність така, що таких людей мало. Більшість з нас десь приблизно собі це уявляє, але ніхто насправді не шарить.
Суть у тому, що реальність ніколи не однозначна. У своєму прагненні отримати щоразу більше інформації про своїх користувачів для благородних цілей «покращення роботи свого сервісу», компанії всіляко забувають про наслідки такого збору. Далеко йти не треба — гляньмо на витік особистої інформації у фітнес-трекерах. І ніби, «а шо»? Скажімо так, якщо такий трекер використовує солдат армії США, а кмітливий журналіст знатиме, де шукати, то можна отримати розташування військової бази, час висадки, функцію солдата, навіть його домашню адресу. Саме так зробили розслідувачі Bellingcat та De Correspondent, коли вивчали можливість використати GPS-дані користувачів Polar, компанії у сфері фітнесу зі світовим визнанням. Найцікавіше — ніякого злому чи хакерських атак вони не проводили. Усі дані були доступні, як на долоні, на офіційному сайті компанії.
Далі — більше. Усі ми чули про скандал навколо Facebook та Cambridge Analytica щодо неправомірного використання персональних даних користувачів у політичних цілях — а це інформація про близько 90 мільйонів людей. Скажімо, це тільки крапля в морі. За першу половину 2018 року було повідомлено про близько 4,5 мільярдів втрачених одиниць даних. Facebook та Cambridge Analytica — це всього лише 2% від цієї кількості.
Десь тут загубився парадокс реальності. Ми не хочемо, щоб за нами стежили, але все одно продовжуємо ділитися даними. Навіть якщо не хочемо цього.
Think for youself, boi
Саме тому ініціатива різних країн щодо жорсткішого регулювання законодавства у сфері приватних даних є закономірним явищем. Нехай хоч за нас подумають, якщо не ми самі. Десь тут і з’являється розуміння, для чого придумали той самий GDPR в ЄС. «I think they [Europeans] get things right», — згадується відповідь Марка Цукерберга під час слухання в Сенаті США. Це Регламент, який впровадив значно жорсткіші заходи та наслідки, ніж Директива 95-го року. І не просто на папері. Найбільшим з них поки що став штраф Google на 50 мільйонів євро. Не за якийсь витік даних. А за те, що їхня політика конфіденційності написана незрозуміло, а користувачам було важко збагнути, які ж дані збираються і для чого. Незрозуміло написана, Карл! Це ж треба подумати — тільки через забагато букв та кліків гуглу вліпили такий штраф. У Google звісно заявили, що будуть оскаржувати це рішення. Але суть навіть не в цьому.
Адже, навіть можливість ефективно реалізовувати свої права має значення — не те, що витік даних.
Післясмак
І що? Куди нам, супер-інтегрованим, перейматись зайвий раз про настільки тривіальні речі. Чи є сенс задумуватись над тим, як це все працює, якщо instant gratification з кожним наступним постом дає свою дозу допаміну?
Фраза, яку я чую найчастіше — “а для чого мені все це, якщо я не роблю нічого поганого”. А треба, щоб воно когось турбувало? В інтернеті мільярди прикладів незаконного використання даних — revenge porn, діп фейки, кетфішінг. (Тю, скільки кальок). Це поки воно нас прямо не стосується, ми собі не зважати на ці речі.
Ми бережно турбуємось про свою приватність вдома, використовуючи купу дверей, замків, фраз а-ля “не виносити сміття з хати”. Але легковажно ставимось до того, що робиться з нами онлайн, і яке сміття може бути накопане у месенджері.
Хіба ж це не парадоксально?
Матеріал у своїй скороченій версії був опублікований на mind.ua. Це свого роду director’s cut.
