#яНеБоюсьСказати вголос

«Чому я хочу, щоб про це знали всі? Бо я знаю, що я не одна така.»

«Якщо з тобою цього не відбулося, то ти в будиночку, ти ніби захищений. Вибачте, нічого подібного.»

«Я б не хотіла, щоб виросло ще одне покоління, яке виховуватиме своїх дітей з думкою ніби насильтство – це норма.» 

#‎яНеБоюсьСказати – ініціатива, започаткована українською активісткою, феміністкою Анастасією Мельниченко, вразила масштабом насильства в суспільстві. За цим хештегом у мережі з'явилась величезна кількість дописів, де жінки та чоловіки пишуть про особисті історії свого досвіду. Акцію підхопили і за кордоном – у Росії та Таїланді.

Багато тих, хто долучився до кампанії, розповіли свою історію вперше. Багатьом було складно. Громадське зустрілося з тими, хто вирішив вголос розповісти, що сталося з ними й чому суспільство має про це знати.

ОКСАНА ОСМОЛОВСЬКА, ЧЕРКАСИ

«Я відчула, що моє тіло перестало мати якусь цінність»

Чому я вирішила про це конкретно розповісти? Чому мені не соромно, чому не страшно і чому я хочу, щоб про це знали всі? Бо я знаю, що я — не одна така. Я знаю, що зараз дівчата хоч і стали більш обізнаними, однак є дуже багато молодих, малоосвічених у плані стосунків дівчат, особливо із сіл, які приїздять вчитися у Київ і стикаються з викладачами, які чогось хочуть. Дуже багато дівчат, грубо кажучи, можуть опинитися в моїй шкурі.

Я росла м`яко кажучи, недолюбленою – без тата, не маючи особливо друзів. Мама натякала на внуків. Хтось казав, що мені вже стільки років і я не маю хлопця. На мене це тисло. Я не стільки була готова до цього, скільки моя оцінка страждала. І коли на мене звернув увагу 56-річний чоловік, не особливо гарний, нижчий від мене зростом, не дуже розумний, я подумала: «Ну добре, це мій останній шанс. Я мушу з цим змиритися».

Звичайно, він почав натякати на сексуальні стосунки зразу. Але я не була готова, тому що моя мрія була зберегти цноту і повінчатися. Через кілька місяців нашого знайомства він вже відверто почав казати, що йому боляче терпіти. Мені було його шкода.

Коли у мене був День народження – це був рік після нашого знайомства – я йому настільки вже довіряла, що вирішила відсвяткувати його вдвох і приїхала до нього додому. Але в той день почала себе погано почувати. Це було отруєння. Раніше я могла відбитися, сказати ні, в мене вистачало фізичної сили, якщо він чіплявся, щоб перешкодити йому. В той день мені бракувало сил, щоб сидіти. Між тим, як я, вибачте, ходила у ванну блювати, – він мене ґвалтував.

Після нашої першої ночі, він подарував мені квіти.  Для мене це був настільки когнітивний дисонанс – те, що зі мною зробили минулої ночі і оці квіти. Я ще навіть не могла думати, що я зґвалтована, бо я навіть не дозволяла собі про таке думати, я витісняла це.

У мене щось таке відбулося всередині. Я відчула, що моє тіло перестало мати якусь цінність, будь-яке значення. І тоді, після цього випадку, я з ним зустрічалася ще 7 місяців і ми жодного разу не піднімали це питання. Я його не питала: «Чому ти силоміць змусив мене до сексу? При тому, що я була не в тому стані, я не була готова. Ти знав, що я не хотіла так». Я почала співставляти факти і почала розуміти, що він мене дурить. Він ніколи не зізнавався своїм друзям, що має стосунки зі мною. Це було 6 років тому. Мені був 21 рік.

Дуже багато дівчат писали про свої історії, яким два місяці, три. Коли ми можемо говорити про те, що ми пережили, ми можемо, по-перше, частково цього позбутися. По-друге, навчити інших дівчат як треба себе шанувати. Щоб ніколи не соромитися того, що хтось тебе образив. Ми запускаємо нову культуру в суспільстві.

Це для мене така новизна – ого, я себе поважаю! Ого, я нормальна людина! Ого, я можу вимагати до себе поваги! Я б дуже хотіла, щоб те ж відчуття з’явилося у мільйонів дівчат, які, можливо, пережили те саме, що і я. Можливо, у них є загроза, що вони переживуть. Це означає, що треба говорити і треба більше говорити.

АЛЬОНА КАВАРДАКОВА, КИЇВ

«Тієї миті я думала про те, щоб на мені не порвали одяг. Батьки мене за це карали»

Низка цих подій — а в мене вона була не одна, не дві, не три, як я потім зрозуміла, — створила у мені такий комплекс жертви, що в якийсь момент я припинила пручатися.

Коли це сталося вперше мені було 11, я вчилася у четвертому класі. Ми познайомилися в кіно — два хлопчики, теж школярі. Вони були трохи старші. Мені це страшно лестило. Вони проводжали мене додому. Не було пізно, не було темно. Очевидно, вони там добре орієнтувалися, тому що за три будинки до мого дому вони кажуть: «А ти знаєш, який тут класний вигляд з даху?» І ми пішли на дах.

До даху ми трохи не дійшли, там все це сталося. Але найогиднішим було те, що я чомусь потім дуже дого згадувала: тієї миті я думала про те, щоб вони не розірвали на мені одяг, мене вдома за це страшно карали. А того дня в кіно, доки мама була на роботі, я одягла її куртку. І розуміла, що мене просто за цю куртку вб’ють.

Так і сталося. Коли я повернулася додому порвана і брудна, мене не запитували, що сталося. Мені просто дісталося ременем за порваний одяг. Тож думки комусь щось розповідати у мене автоматичо не виникло.

Усі знали, що вони хулігани. Потім вони запропонували щось забрати у домі через дорогу, а ми сиділи в барі навпроти. Казали піти у той дім навіщось. Обійшовши будинок, я зрозуміла, що кафе там немає, вони дістали пістолет: «Йдемо в ліфт». Ми зайшли у ліфт, піднялися нагору і власне там все це відбувалося доволі довго, доволі страшно. Особисто моя свідомість в такі моменти якось вимикається. Коли нікуди дітися, я думаю, що це відбувається не зі мною. Я проживаю якісь картинки далі.

Я завжди знала, що не накладу на себе рук. Багато дівчат не витримали. Зрозуміло, що там був ряд погроз. Зброя ж одразу була. І вони казали, що ти не будеш жити, ми тебе застрелимо, ти знаєш, хто ми. Я їх дуже боялася. В мене був панічий страх. Коли настав час, і я вперше їх побачила у себе під школою, у мене теж не виникло думки комусь щось розповісти. Я думала, що вони просто перевіряють, чи я не почну тицяти пальцями. Я думала, вони прийшли переконатися, що мовчу. А потім вони підходили, проводжали, приходили до мене додому, дзвонили вечорами.

Мої батьки ніколи нічого не помічали. Зі мною багато чого відбувалося, я була дуже важким підлітком, тому я завжди була винна, хто б не був винен.

Перший чоловік, якого я підпустила, виявися пігулкою. Усе дитинство, всю юність я думала, що я винна і соромно казати комусь, бо всі будуть говорити: «Ну, звісно, вона ж така. З нею нічого іншого й не може відбуватися.»

Як воно минуло? Минуло завдяки любові чоловіка. Взаємній любові, пристрастній.

У мене є момент, коли все закінчилось, коли я перестала бути жертвою. Я вже пізнала усі радощі сексу, впевненості у собі, і було все чудово. Мені було 19 років. Я посварилася з хлопцем уночі, на п’яну голову, як це буває. Додому йти було недалеко. Літо, одягу на мені мало. Я йду. Зупиняється міліцейський бобік: «Чому так пізно одна?» Я кажу: «Посварилась з чоловіком, живу на Севастопольській, треба дійти».

Вони кажуть: «Ми їдемо в наш відділок. Давай підвеземо». Думаю, ну, давайте. Міліція ж. Вони мене привезли у відділок, і я зрозуміла, що зараз буде. Я просто роздягнулась мовчки, залізла на стіл, розвела ноги і сказала: «В чергу за трипером». І вони мене просто вигнали.

Кажуть, існує комплекс жертви. Вочевидь, тієї миті я його з себе зняла, тому що більше ніколи в житті мене ніхто не бив і не тиркав.

Зараз сучасні розумні жінки пишуть, що про це не можна говорити. Саме це мене вразило і підштовхнуло на участь, тому що знову будуть такі ж, як я маленька, яких можна було безкінечно тероризувати психологічно і фізично. Тому що це ж соромно, тому що дізнаються сусіди, рідня. Говорити про це треба. Бо коли горщик весь час варить сам у себе, то ти постійно стукаєш в одні й ті ж стіни, паркани. І це важко.

А по-друге, якщо проговорювати вголос, а не в умі, то думки впорядковуються, і ти збоку починаєш бачити ситуацію. Тому розмовляти дуже важливо.

ЗОРЯН КІСЬ, ЛЬВІВ — КИЇВ

«Я був певен, що ці люди викрутяться, що міліція не сприйме серйозно мої розповіді»

Вперше за багато років я вирішив, що мені теж треба цим поділитися. Спогади інших людей просто нагадали мені, що в мене в житті теж таке було. Це одна з дуже багатьох історій, дуже схожа на те, що я читав.

Це були знайомі люди. Тобто це не були люди, яких я не знав, чи не довіряв. Це була така львівська гей-тусовка кінця дев’яностих початку двохтисячних. Це було таке кафе, яке називали «голубим вагончиком». Ми там досить часто сиділи, спілкувалися, було багато алкоголю, а потім перемістилися в чиюсь квартиру. З моєї точку зору, це було абсолютно нормально, і нічого такого я навіть не міг запідозрити. Тим більше я був малий.

В якийсь момент я відключився. Я не знаю, чи це було так багато алкоголю, чи, очевидно, ще щось. Пам’ятаю, як мене піднімали та переміщували по квартирі. Вранці я прокинувся, зібрався, прийшов додому і зрозумів: по-перше, відчував дуже сильний фізичний біль, була травма фізична. Почав пригадувати і зрозумів, що сталося. Що, мабуть, цілу ніч, не знаю скільки їх було, четверо чи п’ятеро чоловіків, мене використовували.

Я одразу вирішив, що я нікому про це не буду розповідати. Я був впевнений, що якщо я скажу, то мені дадуть відповідь: «Ти ж знав цих людей, це ж твої друзі були, ти ж був п’яний. Ти ж сам погодився». Це було те, що я сам собі сказав, до речі.

Я був впевнений, що ці люди викрутяться. І що міліція не сприйме серйозно мої розповіді і не буде розслідувати. Донедавна правоохоронці, як щось ставалося у цій спільності, завжди шукали винних у самій спільноті. Я старався уникати цих людей, але Львів не таке велике місто. Ми бачилися на вулицях. Вони віталися зі мною так, ніби нічого не трапилося. Вони теж вважали, що, очевидно, я погодився.

Мій партнер сказав, що дякує мені, і якби це сталося з ним, то він би не зміг таке сказати. Моя сестра Оксана написала мені на фейсбуці «Обіймаю». Це було дуже приємно. На жаль, своїм батькам я би і зараз не зміг розказати, а тоді тим більше. Батьки знають про мою сексуальну орієнтацію, їм дуже не подобається, що я не просто гей, а активіст. І вони ще не навчилися із цим жити.

Я сам ставив собі запитання, чи треба було це писати, чи мало камінаутів у моєму житті, але я розумію, що це треба робити. Є десятки і сотні людей, які біля мене, серед моїх друзів, знайомих, які не скажуть, або скажуть тепер. Ми відкрили табуйовану тему і саме тому, що ми ніколи про це не говорили, так багато цього існувало. Це любить темряву. Взагалі, будь-який злочин, особливо сексуальне, домашнє насильство дуже любить, щоб про нього ніхто не говорив, тоді воно розвивається. Щойно відкривається завіса, — потрапляє світло і кажани ці усі одразу розлітаються.

ЮЛІЯ ЦАРЕВСЬКА, ЧЕРНІВЦІ — КИЇВ

«Зараз, говорячи про ці 10 хвилин, дуже сильно переживаю, бо записую їх до найстрашніших»

Я вперше сказала напевне роки через два абсолютно незнайомим людям. Коли я написала, моя мама відкоментувала мій пост «розбитим серцем».

Коли мені було 18, нас з подружкою хотіли зґвалтувати. Просто дивом і моїми вмовляннями, плачем вмовила одного з кривдників нас відпустити.

Це було в чудовому, мальовничому місті, в Карпатах. Чудовий будинок на березі річки, куди ми поїхали з хлопцями, яких знали. Моя подруга проживала з ними в одному селі, а я їх знала вже більше року. З одним з цих хлопців я колись зустрічалася, тобто нічого взагалі не віщувало біди.

Жахіття почалося, коли ми зрозуміли, що звідти не вийдемо, якщо не будемо з ними спати. Моя подруга почала істерити, плакати, взагалі не розуміла, що відбувається. Хлопці кинули її до ями з кропивою. Це була вже ніч.

Їх було четверо. Троє з них були одного віку з нами –  18 — 20, а один був найстаршим. Найстаршого я почала вмовляти, щоб він відпустив нас і вивів звідти. Я просто розповідала йому: «Ти розумієш, що з вами буде? Що вас посадять. Тебе посадять як найстаршого за організацію.  Я не буду мовчати про це, і тому виводь нас».

Я плакала. Не знаю, яких сил мені це вартувало, у мене був істеричний такий стан, а подруга  гетьне розуміє, що відбувається, і що я мушу зробити все, щоб нас вивести. Я йому обіцяла, що якщо він нас виведе, тоді у нас будуть з ним якість стосунки. Просто говорила все, що він хотів почути.

Зараз навіть, говорячи про ці хвилини, переживаю це дуже сильно, тому що я записую ці 10 хвилин, які я не знала, де вона, бо було дуже темно, в одні з найстрашніших у моєму житті.

Ми виходили жахливо звідти. Це було на горі, високо. Тоді вже була ніч. Це така ґрунтова дорога, де їздять великі машини з деревом. Ми звідти йшли кілометрів 12. Ми вже потім зустрічали світанок в дорозі, у нас були збиті ноги.

Коли я повернулася, мені було вкрай важко говорити про це. У мене була така злість і агресія на цю всю ситуацію, на те, що сталося, і на те, що я не знала куди діти свої емоції. Я не розповіла своїм батькам, хоча батьки знали мою подругу, знали місце, де ми були, і вони могли якось відреагувати на це. Однією з причин, чому я не говорила, було те, що я знала — люди будуть почувати якусь безвихідь, вони вже нічим не зможуть мені допомогти.

Якщо з тобою цього не відбулося, то ти в будиночку, ніби захищений. Вибачте, ніфіга подібного. Особливо, якщо так пишуть чоловіки,  це просто якийсь розпач. Нерозуміння навіщо про це говорять і чоловіки, і жінки викликає у мене зневагу.

Мені цей досвід дав на якийсь час недовіру до людей, до хлопців. Мені довелося з цим працювати і переживати це. Він також дав впевненості в тому, що іноді насильству можна запобігти. Для мене було дуже важливо те, що я спробувала все, щоб цього не сталося. І для мене це була моя внутрішня сила і моя перемога.