Сім років ГУЛАГу пройшов Іван Коршинський, котрий нині відзначає 90-ліття

…Моя Вкраїна в мене у крові!
Вона живе у смутку і надії,
вона ридає в кожній удові,
вона у кожній матері радіє!
Все найрідніше в неї перейму:
і мисль Тараса, й голос непокори…
Якщо планету вище підійму –
Вкраїна стане точкою опори…

Петро СКУНЦЬ

Йдучи за Петром Скунцем (а вони були добрими приятелями й однодумцями), Іван Коршинський справді зумів «підняти планету вище», зробивши «точкою опори Україну…» І нині він вважає, що боротьба за її незалежність триває: «…Я все життя був оптимістом і залишаюся ним. Все буде гаразд, хоча й не відразу. Треба боротися. Іще довго. Вірю: Бог збереже мир і незалежність України. Є сподівання, що й у гарячих точках нашої країни люди зрозуміють: немає іншого виходу, як миритися і спільно будувати Україну».

Відданість українській ідеї заклали родина й «Пласт»

5 червня Івану Коршинському – відомому хірургу, доценту УжНУ, поважному науковцю, заслуженому лікарю України, політв’язню сталінсько-беріївських концтаборів, депутатові ВР ІІ скликання, керівнику Закарпатської крайової організації політв’язнів і репресованих, активному громадському діячеві, почесному громадянинові м. Ужгород – виповниться 90. Поважний вік і непростий життєвий шлях викликають захоплення й вимагають достойного вшанування.

У східній частині Закарпаття, у Марамороській котловині, де Теребля впадає в Тису, а навпроти – гострі вершини Гутинського пасма, розташоване селище Буштино. Тут 1928 року в хліборобській сім’ї Юрія і Ганни Коршинських народився син Іван. Це була національно свідома українська родина, в якій дотримувалися народних звичаїв і обрядів, а діти виховувались у християнській моралі. Батько був учасником місцевого осередку «Просвіти», громадської читальні та пожежної дружини. Мати навчала дівчат народній кулінарії. Іван учився в сільській народній школі, долучився до молодіжної організації «Пласт», у десятирічному віці очолив курінь «Вовченят». Пластова присяга, діяльність «Просвіти», події Карпатської України сформували його незламну волю, щирість і щедрість душі, відданість українській ідеї, відповідальність за кожен учинок. У березні 1940-го, в першу річницю гортистського нападу на Карпатську Україну, земляки-підпільники підняли над Хустським замком синьо-жовтий стяг та спорудили на місці боїв на Красному полі хрест, за що потрапили під репресії окупанта. 12-літнього хустського гімназиста Івана Коршинського захопили такі мужні вчинки, тому вступив до «Юнацтва ОУН», а з кінця 1944-го включився у визвольний рух за здобуття незалежності України.

Закарпатській провід ОУН і «друга хвиля» патріотів

Слід зауважити, що Закарпатський провід ОУН був створений на початку 1940 року в с. Великі Лучки Мукачівського району в будинку батьків Михайла Габовди з ініціативи Дмитра Бандусяка, уродженця смт Ясіня, і самого Габовди. До його складу ввійшли переважно випускники Мукачівської торгівельної академії та Хустської гімназії. Головою проводу обрали Андрія Цугу з Малого Березного, заступником – Д. Бандусяка.
М. Габовда призначений організаційним референтом. Розподілені й інші функції. В організації всієї роботи велику допомогу надавав Юліан Химинець, який як член Центрального проводу ОУН спілкувався з земляками з-за кордону, з Братислави. За його рекомендацією М. Габовда та Д. Бандусяк були направлені на курси підготовки командирів для УПА, що проводилися в Німеччині поблизу Мюнхена протягом п’яти місяців. Згодом М. Габовда ще неодноразово бував у Кракові, де знаходився Центральний провід ОУН. У 1940 році разом із Бандусяком вони там зустрічаються зі Степаном Бандерою, Миколою Лебедем, Ярославом Стецьком; присутні на засіданнях, де утверджується керівником революційного крила ОУН С.Бандера.

Згодом, уже в ролі організаційного референта Закарпатського крайового проводу ОУН, Габовда разом із Іваном Романцем там же в Кракові бере участь у складанні проекту програми до Другого конгресу ОУН.
На початку 1945 року «друга хвиля» молодих патріотів, основу яких складали хустські гімназисти – Василь Микита, Василь Новак, Петро Паращинець, Іван Коршинський, Іван Орос, Василь Форкош, Петро Костюк, Федір Удичка, Іван Чонка, – швидко освоїли ази конспірації та активно взялися за розповсюдження антирадянської літератури, пропаганду проти тоталітарного режиму, розбудову організації, постачання підпільників харчами та забезпечення конспіративними квартирами, документами, допомагали повстанцям із Галичини при переході кордону. Не забарився перший арешт – 3 липня 1945-го, про який Іван Юрійович згадує: «Для мене він не був несподіваним. Трохи передісторії: у першій половині 1945 року на Закарпатті розпочалася організована національно-визвольна боротьба, керована новоствореним у Хусті проводом ОУН зі штаб-квартирою у Буштині. Центр боротьби зосередився переважно на теренах Хустського та Тячівського районів (тоді ще округів). Керівництво проводу спрацьовувалося з галицьким підпіллям. Уже з самого початку 1945 року до визвольної боротьби активно долучилися студенти Хустської гімназії, серед яких я був не останнім. Коли почалися арешти, мені теж запропонували тікати за кордон, проте я не погодився. Отже, мусив припускати, що загроза нависає…

Зізнань із юнака так і не вибили

На жаль, згаданий спротив закінчився для його учасників трагічно. Одні загинули в нерівній боротьбі за незалежність України, інших засудили до найвищої кари – страти, а переважну частину відправили на тривалі терміни в табори горезвісного ГУЛАГу. Лише декому пощастило податися за кордон…

«Що я міг відчувати, коли мене, 17-річного, серед ночі заарештували в домі переляканих батьків, коли з Буштина перевели в тюрму до Хуста, причому в камеру, де стіни були закривавлені? – продов­жує
І. Коршинський. – Три дні тримали там із нічними допитами. Вже через багато років я дізнався, що то була камера, у якій свого часу розстрілювали людей. Потім мене відвезли до Ужгорода, де 5 тижнів тримали в карцері. Крім залізного ліжка без матраца, там не було нічого. Двічі на день давали щось поїсти. А що коїлося протягом тих п’яти тижнів… Сьогодні це вже відомо багатьом із архівів наших справ. Після карцеру мене перевели до камери, де перебувало 12 осіб. Я був дуже ослаблений. Один угорець, розмовляючи з іншим (думали, я не розумію), промовив: «Дивися на цього хлопця. То чистий мрець». Через 9 тижнів мене випустили – не могли довести вини…» Насправді ж, не зуміли вибити з юнака зізнань і компромату на інших учасників підпілля.

Опинившись на волі, продовжив навчання спочатку в Тячівській, а далі у Великобичківській середніх школах. Опісля як відмінник легко вступив на медичний факультет Ужгородського державного університету, блискуче завершив перший курс, перейшов на другий, який закінчити не довелося.

Другий арешт завершився ГУЛАГом

На Покрови, 14 жовтня 1948 року, прямо зі студентської аудиторії, з пари фізіології, викликавши «на хвилинку», його заарештували вдруге як учасника антирадянської Організації українських націоналістів.

Разом із ним заарештували ще чотирьох односельців: І. Андришин, С. Васько, Й. Ягнюк – з УжДУ, П. Тракслер – зі Львівського поліграфічного інституту. «Тепер уже всіх нас засудили: чотирьох – на 10 років суворого режиму та 5 років позбавлення прав, Й. Ягнюк дали аж 25 років…» – пригадує Іван Юрійович.

Іван Коршинський відбував покарання у таборі суворого режиму «Спаськ» у Казахстані. За визначенням О. Солженіцина, у цій «долині смерті» ареш­танту довелося працювати в каменоломнях, які через кілька місяців перетворили юнака на дистрофіка-доходягу. Врятувало Коршинського те, що його перевели працювати в тюремний шпиталь. «Склалося так, – пригадує Іван Юрійович, – що якраз у день мого народження – 5 червня – спустився в шахту лікар (як потім з’ясувалося, професор, академік, колишній директор психоневрологічного інституту в Будапешті Йожеф Червені) і почав шукати студента із Закарпаття. Йому показали на мене. Підійшов і спитав, чи розмовляю угорською та чи хотів би працювати в лікарні. Я відповів угорською: «Про це мрію». А сам подумав: «Якщо не вирвуся звідси, довго не протягну». Я був у такому стані, що, коли йшов до каменоломні через сопку, вітер хитав мною… Чому я це все переніс з оптимізмом? Дякуючи спілкуванню з Всевишнім. Віра в Бога дає силу перенести всілякі труднощі, які б вони не були».
Після смерті Сталіна І. Коршинського звільнили «умовно-достроково з поразкою у правах», тобто через сім років. Ця «поразка у правах» спричинилася до того, що навчання зміг продовжити тільки у Вітебському медінституті (і то за протекції проф. С. Колеснікова), оскільки ні в Ужгороді, ні у Львові поновлювати його на другий курс не схотіли. Лише через два роки, після зняття судимості, Іван Юрійович повернувся до Ужгорода. Сталося це за сприяння міністра вищої освіти Пінчука, котрий уважно вислухав студента і власноруч написав на його проханні резолюцію: «Ректору Ленарському. Дозволити переведення Коршинського з Вітебського медінституту в Ужгородський університет». На той час Іван уже одружився з Марією, з якою був знайомий із дитинства. Вона писала йому листи до таборів і дочекалася з ув’язнення, і наперекір власній родині вийшла заміж за «тюремщика».

За плечима – понад 50-літня медична практика

За рекомендацією професора Олександра Фединця, І. Коршинський вступив до аспірантури, яку успішно закінчив, і в 1967-му захистив кандидатську дисертацію. З цього часу працював на кафедрі госпітальної хірургії спочатку асистентом, а згодом доцентом. Викладав студентам хірургічні дисцип­ліни, керував курсом дитячої хірургії, відповідав за хірургічну службу Тячівського району, консультував обласну санітарно-авіаційну службу тощо.

Більш ніж п’ятдесятирічна медична практика І. Коршинського – тема окремої розмови. Будучи здібним учнем великих лікарів – С. Колеснікова та О. Фединця – він по крупицях вбирав їхній досвід, сам провів тисячі складних хірургічних операцій. Про його золоті руки й чуйне серце у краї ходили легенди. І по сьогодні сотні закарпатців при нагоді дякують йому за врятоване життя.

А обрав він професію, як розповідає, за таких обставин: «Було мені сім чи вісім років. Матері вночі стало погано. Батько привів лікаря, який поставив діагноз «апендицит» і відвіз у лікарню. Ми, діти, не спали всю ніч. На щастя, апендициту в неї не виявили. Тієї ночі в мене виникла мрія стати медиком. Але хірургом бути не збирався. Однак Сергій Колесников організував велике хірургічне відділення для спецтабору і збирав колектив. Тоді лікар Йожеф Червені, який дружив із ним, запропонував і мене. Я довго вагався через строгість професора. Але згодом погодився, став його асистентом – подружилися на все життя».

У 1994 році Іван Коршинський з подачі Товариства політв’язнів став депутатом Верховної Ради України від найбільшого Тячівського округу Закарпаття. У парламенті він обійняв посаду спочатку заступника голови, а впродовж 1998-го виконуючого обов’язки голови комітету з охорони здоров’я, материнства і дитинства. З його ініціативи внесено низку важливих законопроектів, багато чим він допоміг і нашому краю.

З 1992-го активно працює в ЗКО Всеукраїнського товариства політичних в’язнів та репресованих, з 2004 року очолює її. Він є автором документальних матеріалів, присвячених визвольним рухам 1930 – 1950 рр., нарисів про незламних і мужніх борців за волю і незалежність України, книг спогадів. Він домігся встановлення в Ужгороді пам’ятника жертвам політичних репресій; активізував діяльність закарпатської «Просвіти» тощо. За всі свої труди має орден «За заслуги» ІІІ ступеня, медаль «25 років Незалежності України», почесні відзнаки, грамоти, подяки. Він – лауреат премії ім. Августина Волошина, член різноманітних комісій, комітетів та колегій при облдержадміністрації та обласній раді тощо. Та головне – він добре знаний на Закарпатті та за його межами, шанований людьми за чуйне серце, прагнення допомогти, за шляхетні вчинки й небайдужу душу, «вишукану інтелігентність і глибоку повагу до кожного, з ким має справу».

Іван Коршинський разом із дружиною Марією Іванівною виховав трьох доньок – Маріанну (доктор медичних наук, професор УжНУ), близнят Анжеліку (композитор, співачка) і Наталію (хімік), які створили свої сім’ї й подарували батькам 8 онуків.

«Цілую ручки!» – ґречно вітається Іван Юрійович при зустрічі й граційно торкається губами жіночої руки. Через скельця його затемнених окулярів щедро струменить непідробна радість від зустрічі. Він зацікавлено випитує всі новини, стримано розповідає про своє, щиро переймається українською дійсністю. Він повноцінно живе у свої 90. І знову, як і в молодості, вбачає смисл життя у служінні Богу, Україні й родині. Недаремно Дмитро Копинець зауважив: «Його доля подібна до долі тих, хто постраждав від попередньої політичної системи. Але він не зачерствів душею, захоплює своєю м’якістю. В’язниця, як водиться, вбиває в людині все людяне, робить її жорстокою. В Івана Юрійовича все навпаки. Він – один із небагатьох, від кого струменіє любов і добро. Такі люди роблять світ добрішим, чистішим, вони – окраса нашого суспільства!»

Члени Закарпатської крайової організації політв’язнів і репресованих

Будьте першим, хто прокоментує цю новину!

Залишити коментар

Вашу електронну пошту не буде опубліковано.


*