Капніст Марія Ростиславівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Капніст.
Капніст Марія Ростиславівна
Ім'я при народженні Маріетта Ростиславівна Капніст
Народилася 22 березня 1914(1914-03-22)
Санкт-Петербург, Російська імперія
Померла 25 жовтня 1993(1993-10-25) (79 років)
Київ, Україна
  • дорожньо-транспортна пригода
    • Поховання Велика Обухівка
    Громадянство Російська імперія→СРСР СРСР→Україна Україна
    Діяльність кіноакторка
    Alma mater Російський державний інститут сценічних мистецтв (1934)
    Роки діяльності 1956-1993
    Діти дочка Радислава
    Батьки Ростислав Ростиславович Капніст (*1875 — †1921)
    Анастасія Дмитрівна Байдак (*1882 — †1930)
    Провідні ролі Наїна («Руслан і Людмила»)
    IMDb ID 0438455
    Нагороди та премії
    Заслужений артист України
    Заслужений артист України

    Марі́я Ростисла́вівна Капні́ст (справжнє ім'я: Маріетта Ростиславівна Капніст; 22 березня 1914(19140322) — 25 жовтня 1993) — українська акторка театру і кіно, заслужена артистка УРСР, шляхтянка, донька графа[1]; праонука українського поета, драматурга і громадсько-політичного діяча Василя Капніста[2]. Жертва сталінського терору і в'язень ГУЛАГу.

    Життєпис[ред. | ред. код]

    Дитинство[ред. | ред. код]

    Маріетта Ростиславівна Капніст народилася 22 березня 1914 року в Санкт-Петербурзі, в особняку на Англійській набережній, у родині графа[1][3] Ростислава Ростиславовича Капніста (1875–1921)[4], нащадка українського дворянського роду, засновники якого були вихідцями з грецького острова Занте (нині — Закінф), що належав Венеційській республіці[5]. Граф мав великі землеволодіння у Хорольському повіті Полтавської губернії[5]. Надавав фінансову допомогу революціонерам, допомагав більшовикам ввозити з-за кордону примірники газети «Искра»[5].

    Двоюрідний прадід Марії (рідний брат її прадіда Петра Васильовича Капніста) — український поет, драматург і громадсько-політичний діяч Василь Васильович Капніст (1758–1823)[6][7].

    Мати Марії — Анастасія Дмитрівна Байдак (1882–1930) — із роду кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка[5][8][9], гетьмана Павла Полуботка[10][8][9] та козацько-старшинського роду Дуніних-Борковських[8]. Знала 8 мов[11].

    Марія була п'ятою і найменшою дитиною в сім'ї. Мала старшу сестру Єлизавету, а також трьох братів — Василя, Григорія та Андрія. До семи років жила в Санкт-Петербурзі, у сімейному особняку на Англійській набережній. В гості до Капністів приходили найвідоміші городяни, серед яких був і Федір Шаляпін, закоханий у Анастасію Дмитрівну[12]. Звернув увагу Шаляпін і на юну Мірочку (так Маріетту звали рідні та друзі)[12]. Давав їй уроки вокалу і хвалив її першу сценічну роботу в домашньому спектаклі[12].

    Батьки Марії Капніст
    1900-ті-1910-ті
    Будинок Капністів на Англійській набережній у
    Санкт-Петербурзі
    2016
    Марія Капніст із братами та старшою сестрою
    кінець 1910-х
    Марія Капніст із братами
    та старшою сестрою
    кінець 1910-х-початок 1920-х

    Після Жовтневого перевороту родина переїхала на дачу в Судак, де жила бабуся[13]. З 1920 року, коли більшовики захопили Крим, граф Капніст мав, як і всі дворяни, ходити в місцеву управу відзначатися[12].

    13 січня 1921 року більшовики розстріляли графа — за звинуваченнями у допомозі Добровольчій армії та активну участь у повстанні кримських татар 1918 року[5] (реабілітований 29 червня 1995 року прокуратурою Автономної республіки Крим[1]). Перед розстрілом граф три тижні провів у підвалі судакської ЧК разом з Аделаїдою Герцик. «Графу К.» присвячений перший з п'яти «Підвальних нарисів» Аделаїди Герцик, що має назву «Todesreif» (з німецької — «Готовий до смерті») — у ньому вона описує останні дні життя Ростислава Капніста і його побачення з дітьми[14].

    Марія Капніст про смерть батька розповіла журналістам таке:

    «Коли з'явилася «надзвичайка» — було вивішено оголошення: всім дворянам, титулованим особам прийти в ГПУ, інакше розстріл. Коли хтось запитав батька: «Ти підеш?» — він відповів: «Я не боягуз». «Я благаю, тато, не ходи!». Він пішов. А у нас був такий круглий стіл. І ось я пам'ятаю стакан — раптом сам розбився на дрібні шматочки, ніби хтось його вдарив. Пізно ввечері тато повернувся, але наступного дня його забрали. Потім його розстріляли ... А тітку вбили на моїх очах. Мені було близько шести років, але я пам'ятаю обличчя тих людей. Один з них сказав іншому, вказуючи на мене: «Дивись, якими очима вона на нас дивиться. Пристрель її». Я закричала: «Ви не можете! У вас немає наказу!» Я тоді вже все знала. Три тисячі людей розстріляли за одну ніч. На горі Алчак. Ніхто не знає, що творилося в Криму. Ми голодували жахливо. Мололи виноградні кісточки ... врятувалися дельфінячим жиром — один рибалка впіймав дельфіна ...»[15].
    Оригінальний текст (рос.)
    «Когда появилась «чрезвычайка» — было вывешено объявление: всем дворянам, титулованным особам прийти в ГПУ, иначе расстрел. Когда кто-то спросил отца: «Ты пойдешь?» — он ответил: «Я не трус». «Я умоляю, папа, не ходи!». Он ушел. А у нас был такой круглый стол. И вот я помню стакан — вдруг сам разбился на мелкие кусочки, как будто кто-то его ударил. Поздно вечером папа вернулся, но на следующий день его забрали. Потом его расстреляли... А тетю убили на моих глазах. Мне было около шести лет, но я помню лица тех людей. Один из них сказал другому, указывая на меня: «Смотри, какими глазами она на нас смотрит. Пристрели ее». Я закричала: «Вы не можете! У вас нет приказа!» Я тогда уже все знала. Три тысячи человек расстреляли за одну ночь. На горе Алчак. Никто не знает, что творилось в Крыму. Мы голодали ужасно. Мололи виноградные косточки... спаслись дельфиньим жиром — один рыбак поймал дельфина...»».

    У 1921 році більшовики також зруйнували дачу-особняк Капністів[16]. Марії, її мамі та братам вдалося уникнути арешту[16]. Кілька років овдовіла Анастасія Байдак викладала в Криму, щоб заробити на життя[9].

    Навчання[ред. | ред. код]

    Марія у 1920-ті-1930-ті
    Перший вирок — 8 років таборів
    1942

    У 1927 році захворіла тітка у Києві — Марія переїхала до неї[17]. Закінчила у Києві трудову школу, але мріяла про театр[17]. Вирішила повернутися до Ленінграду, де вступила до театральної студії Юрія Юр'єва при Ленінградському драматичному театрі імені Олександра Пушкіна[17]. Але студію закрили — тому знову повернулася до Києва, вступила в шлюб (в інтерв'ю, де про це сказала — не поточнила, з ким саме[17]) і вступила на фінансовий факультет Інституту народного господарства[17]. Та вчитися на фінансиста Марії було «нудно»[17] — і вона знову повернулася до Ленінграду і вступила до театрального інституту[17]. У місті зустріла колишнього шанувальника своєї старшої сестри Єлизавети — інженера-електрика Георгія Холодовського, знайомого ще по Судаку. Між ними зав'язалися романтичні стосунки[18].

    У 1934 році, коли вбили Сергія Кірова, який дружив з родиною Капністів, знову почалася чистка неблагонадійних[9]. Тоді ж Марія відмовила Лаврентію Берії, який звернув на неї увагу під час змагань на стадіоні: Марія мала вражаюче волосся — коси, товщиною в руку, і ефектну пишну фігуру (важила тоді більше 90 кілограмів)[9]. Зрештою, через дворянське походження, — її виключили з театрального інституту із забороною мешкати у Ленінграді[19]. Змушена повернутися до Києва. Працювала бухгалтером у Києві, пізніше — у Батумі (Грузія)[19].

    Табори[ред. | ред. код]

    У 1937 році — перший арешт. Але згодом Марію відпустили[7]. 27 серпня 1941 року — заарештована знову[8]. За «антирадянську пропаганду»[19]. Засудили за статтею 58-10 частина 1 («пропаганда і агітація, що містять заклик до повалення радянської влади») до 8-ми років виправно-трудових таборів[7][20].

    У 1950 році[9], у тюремній лікарні Степлагу, в Казахстані, де жила на поселенні й працювала у вугільних копальнях, народила доньку Радиславу (скорочено — Рада)[20][21]. Батьком дівчинки був вільнонайманий польський інженер, шляхтич[20][22], Ян Волконський, який любив Марію[20].

    Про своє народження і батька Радислава розповідала журналістам таке:

    «Якось горів степ, де працювали засуджені. Він дізнався, що там знаходиться і мама, примчав туди на коні і її, єдину з усіх, врятував. Сам дуже обгорів. І коли вони вийшли з лікарні, мама його запитала: «Чим я тобі зобов'язана?» Він сказав: «Народженням дочки». І вона пішла на цей крок, думаючи, що нічого не вийде ...»[20].
    Оригінальний текст (рос.)
    «Как-то горела степь, где работали осужденные. Он узнал, что там находится и мама, примчался туда на коне и ее, единственную из всех, спас. Сам очень обгорел. И когда они вышли из больницы, мама его спросила: «Чем я тебе обязана?» Он сказал: «Рождением дочери». И она пошла на этот шаг, думая, что ничего не получится…».

    Ян Волконський пропонував Марії шлюб, але вона відмовилася[20]. За даними доньки — через те, що не могла забути Георгія Холодовського, який всі табірні роки підтримував її посилками[20] — надсилав переважно сухарі, сухофрукти та цибулю, що рятували від голоду і цинги[12]. Коли Раді виповнилося три роки, Яна Волконського розстріляли[22].

    Ось як Марія Капніст згадувала той період:

    «Мене збиралися відправити на інший об'єкт, в інший табір. І ось я падаю з вікна другого поверху, калічу ногу, тільки б не розлучатися з донькою. Тут нова біда: сподобалося моє дитя прокурорші. Почала вмовляти: віддай, вона у мене людиною стане. А ти що їй даси? Хочеш, заплачу тобі добре? Я рішуче відмовлялася, а страх серце заморожував... Потім Раду взяли вільнонаймані, чоловік і дружина, приїжджали в табір, а жили біля пристані. Від нас на пристань брали чоловіків вантажити мішки. Я, щоб дочку побачити, одягала чоловічу робу і грузила мішки. А Раду посаджу на лавку біля вікна, щоб бачити. Ношу і на дочку дивлюся. І сила невідомо звідки бралася...»[23].
    Оригінальний текст (рос.)
    «Меня собирались отправить на другой объект, в другой лагерь. И вот я падаю из окна второго этажа, калечу ногу, только бы не разлучаться с дочкой. Тут новая беда: приглянулось мое дитя прокурорше. Начала обхаживать: отдай, она у меня человеком станет. А ты что ей дашь? Хочешь, заплачу тебе хорошо? Я решительно отказывалась, а страх сердце леденил... Потом Раду взяли вольнонаемные, муж и жена, приезжали в лагерь, а жили возле пристани. От нас на пристань брали мужчин грузить мешки. Я, чтобы дочку повидать, одевала мужскую робу и грузила мешки. А Раду посажу на лавку у окна, чтобы видеть. Ношу и на дочку гляжу. И сила неизвестно откуда бралась...».

    27 серпня 1949 року звільнена зі Степлагу і направлена на поселення в село Казачинське Казачинского району Красноярського краю[21].

    Вдруге засуджена у грудні 1951 року. Десять років таборів[21] отримала за те, що заступилася за доньку: побачила, як її ображає вихователька в дитячому садку[18], і накинулася на жінку з кулаками[20]. Вихователька, яка виявилася коханкою кадебіста, потім довго лежала в лікарні[20].

    Доньку відібрали і відправили до дитбудинку[20]. Якого саме — матері не повідомили[20]. Дівчинку розшукала табірна подруга Марії Капніст — Валентина Базавлук[20], яка вже відбула свій термін і саме мала вийти на волю. Вона знайшла Раду в Єсаулівському дитбудинку під Красноярськом і домоглася її переведення в дитбудинок у Харкові, де сама жила[20]. Валентина Базавлук відвідувала Раду щодня, а на вихідні — забирала до себе[20].

    Також подруга Марії поїхала до Москви, де змогла потрапити на прийом до Анастаса Мікояна[20]. Серед іншого, поскаржилася йому на незаконне ув'язнення Капніст. Мікоян почав з'ясовувати, чому Марія стільки років знаходиться в таборах[20]. Завдяки його втручанню її звільнили раніше — 10 лютого 1956 року[21], з Ангарлагу Іркутської області[8] (у таборі вона мала бути до 1963 року)[20].

    Після звільнення Марія поїхала до Москви[24]. На вокзалі її зустрічав Георгій Холодовський[12]. Дуже постарілу жінку — спочатку не впізнав[18][12]. Ця зустріч шокувала Марію[18][12]. Ось як вона описувала її журналістам:

    «На волю пощастило їхати пасажирським поїздом. Зайшла в туалетну кімнату привести себе до ладу. Вмиваюся, а з дзеркала дивиться на мене незнайома бабуся з короткою стрижкою, зі зморщеним, опалим обличчям. Злякалася і вискочила в коридор, там офіцер біля вікна, запитує: «Що з вами?» Я показую на туалет — там якась стара. Він відкриває двері — нікого. І тут я зрозуміла: бабуся — це я. Від такого страшного відкриття підкосилися ноги ... І ось московський вокзал. Іду і думаю, як зустріне мене мій друг, що скажемо один одному через стільки років. Він не впізнав мене ... Я підійшла ближче і ледь чутно сказала: «Юл, Юл». Як колись в дитинстві, коли грали в піжмурки. Страшні конвульсії пробігли його помертвілим обличчям. Кинувся до мене, я його відштовхнула і побігла — мені було все одно: під потяг або ще куди. Друг наздогнав мене»[24].
    Оригінальний текст (рос.)
    «На волю посчастливилось ехать пассажирским поездом. Зашла в туалетную комнату привести себя в порядок. Умываюсь, а из зеркала смотрит на меня незнакомая бабуся с короткой стрижкой, со сморщенным, опавшим лицом. Испугалась и выскочила в коридор, там офицер у окна, спрашивает: «Что с вами?» Я показываю на туалет — там какая-то старуха. Он открывает двери — никого. И тут я поняла: бабуся — это я. От такого страшного открытия подкосились ноги... И вот московский вокзал. Иду и думаю, как встретит меня мой друг, что скажем друг другу через столько лет. Он не узнал меня... Я подошла ближе и чуть слышно сказала: «Юл, Юл». Как когда-то в детстве, когда играли в жмурки. Страшные конвульсии пробежали по его помертвевшему лицу. Кинулся ко мне, я его оттолкнула и побежала — мне было все равно: под поезд или еще куда. Друг догнал меня».

    З Холодовським потім дружили все життя, їздили один до одного в гості[12]. Він кілька разів пропонував одружитися, але Марія не давала згоди[12].

    Реабілітація[ред. | ред. код]

    Марія Капніст у ролі ігумені у фільмі «Таврія»
    1959

    У тому ж 1956 році поїхала до Києва. Оселилася у своєї подруги з 1930-х років Анни Пильняк на Деміївці (тоді — Сталінці) в приватному будинку[8]. Працювала масажисткою[20], почала зніматися у кіно (перша роль-епізод — у фільмі 1956 року «Одна ніч» режисерів Максима Руфа та Олександра Музіля). За порадою знайомих — потрапила на прийом до письменника і академіка Миколи Бажана, якому розказала про свої поневіряння[7]. За його сприяння Спілка радянських письменників України оформила Марію Капніст опікуном дружини одного з письменників, яка жила на Гоголівській вулиці в одноповерховому будинку «з примітивними зручностями»[7].

    У 1958 році — реабілітована[19]. Постановою Верховного суду РРФСР вирок і всі наступні рішення у справі Капніст були скасовані і справу щодо неї припинено за відсутністю складу злочину[12].

    З 1960 року — штатна актриса Театру кіноактора Кіностудії імені Олександра Довженка[21]. Їй діставалися переважно невеликі ролі та епізоди[21].

    Забрати доньку з харківського дитбудинку не змогла, оскільки їй видали довідку про те, що вона не може виховувати дитину — через порушення нервової системи[20]. Також не мала постійної зарплатні і впорядкованого режиму життя — постійно їздила у відрядження на зйомки[20]. Врешті — Раду удочерила Валентина Базавлук[20].

    Про свої перші зустрічі з мамою Рада згадувала так:

    «Зі мною поруч багато років була Валентина Іванівна, я любила її. І коли мені сказали: «Приїхала твоя мама», я злякалася. А раптом вона мене забере? Та й в дитбудинку всі торочили: «Не та мати, яка народила, а та, яка виховала». У мене, дитини, просто зафіксувалося, що мама мене кинула, і я її карала своєю дитячою неусвідомленою жорстокістю. Кожен раз, коли мама приїжджала в дитбудинок, я ховалася від неї, і всі мене шукали. Перший раз мене силою притягли до матері. Вона до мене кинулася і почала обіймати, цілувати: «Радочка, миленька, дорога». Це було ридання всього тіла. А мене це дико дратувало, і я думала: «Коли ж ці тортури закінчаться!»»[20].
    Оригінальний текст (рос.)
    «Со мной рядом много лет была Валентина Ивановна, я любила ее. И когда мне сказали: «Приехала твоя мама», я испугалась. А вдруг она меня заберет? Да и в детдоме все твердили: «Не та мать, которая родила, а та, которая воспитала». У меня, ребенка, просто зафиксировалось, что мама меня бросила, и я ее наказывала своей детской неосознанной жестокостью. Каждый раз, когда мама приезжала в детдом, я пряталась от нее, и все меня искали. Первый раз меня силой притащили к матери. Она ко мне бросилась и стала обнимать, целовать: «Радочка, миленькая, дорогая». Это было рыдание всего тела. А меня это дико раздражало, и я думала: «Когда же эта пытка закончится!»».

    Відносини матері і доньки налагодились, тільки коли Радислава стала підлітком[20].

    Із 1980 року Капніст — член Спілки кінематографістів України. Із 1988 — Заслужена артистка УРСР.

    Ось як відгукувалася про неї художниця Тетяна Голембієвська:

    «У побуті Марія Капніст була зовсім беззахисна: витала в емпіреях, жила новими образами в кіно. Постійно у Марії витягали гаманці, вона втрачала ключі, документи... Вічно в її квартирі на вулиці Кавказькій, отриманої від кіностудії, жили якісь дівчатка, яким нікуди було подітися, якісь хлопчики, яким треба було десь перебути, якісь абітурієнти, студенти, жінки з понівеченими долями, яким потрібно було допомогти... Марія Ростиславівна була дуже енергійною і імпульсивною. Могла о третій годині ночі привезти нам додому проліски — хотіла, щоб ми перші вдихнули аромат весни. Або раптово приїхати до мене в майстерню: «Тетяночко, я вас так давно не бачила!»[7].
    Оригінальний текст (рос.)
    «В быту Мария Капнист была совершенно беззащитна: витала в эмпиреях, жила новыми образами в кино. Постоянно у Марии вытаскивали кошельки, она теряла ключи, документы… Вечно в ее квартире на улице Кавказской, полученной от киностудии, жили какие-то девочки, которым некуда было деться, какие-то мальчики, которым надо было где-то перебыть, какие-то абитуриенты, студенты, женщины с исковерканными судьбами, которым надо было помочь… Мария Ростиславовна была очень энергичной и импульсивной. Могла в три часа ночи привезти нам домой подснежники — хотела, чтобы мы первые вдохнули аромат весны. Или внезапно приехать ко мне в мастерскую: «Танечка, я вас так давно не видела!».

    За словами Радислави, Марія Капніст була віруючою людиною і ніколи не розлучалася з фамільною іконкою Козельщанської Божої Матері, завжди давала милостиню[9]. Також, навіть у 70 років, мала дівочу фігуру, легко робила «берізку», гарно плавала і займалася йогою[9].

    Смерть[ред. | ред. код]

    Після таборів — ніколи не користувалася метро та підземними переходами — вони нагадували їй шахти Казахстану[25]

    На початку жовтня 1993 року потрапила в ДТП — у Києві, неподалік Кіностудії імені Олександра Довженка, намагалася перейти проспект Берестейський, але потрапила під колеса автомобіля. Лікарі нічого вдіяти вже не змогли — 25 жовтня 1993 року Марія Капніст померла в Олександрівській лікарні.

    Останні хвилини життя мами Радислава Капніст згадувала так:

    «В останні хвилини життя їй було особливо важко. Її везли в реанімацію. І вона змусила раптом мене нахилитися. «Мамочка, — питаю, — що таке?» «Неси по життю рід Капністів. Якщо не ти, то хто? — сказала вона пошепки. — Дай мені слово». Так вона взяла з мене обіцянку займатися Капністами»[6].
    Оригінальний текст (рос.)
    «В последние минуты жизни ей было особенно трудно. Её везли в реанимацию. И она заставила вдруг меня наклониться. «Мамочка, — спрашиваю, — что такое?» «Неси по жизни род Капнистов. Если не ты, то кто? — сказала она шепотом. — Дай мне слово». Так она взяла с меня обещание заниматься Капнистами».

    Похована Марія Капніст у родовому селі Велика Обухівка, на Полтавщині[19], на родинному цвинтарі Капністів, поруч з прадідом, Василем Васильовичем Капністом[21].

    Родина[ред. | ред. код]

    Мала старшу сестру Єлизавету (1904–1921) та трьох братів — Василя (1907[16]–1926), Григорія (1908–1976[16]) та Андрія (1910–1989).

    Єлизавета померла у 1921 році, через два дні після розстрілу батька, від «нервового раптового паралічу»[14]. Василь, за даними «Літературної газети», — потонув, а Андрій змінив графське прізвище на Копніст[18]. Григорій з 1922 року працював чорноробом по радгоспам і в лісництвах, з 1925 року, після закінчення школи, — рахівником в екскурсійному бюро, з осені — в дорожньому відділі комунального господарства в Москві. Потім — техніком-топографом в бюро «Волгостроя». 26 квітня 1930 року — арештований в Москві, засуджений до 3 років заслання і відправлений в Східносибірський край. Пізніше — звільнений, працював топографом. Помер у Ярославлі у 1976 році[16].

    У 1950 році[9] Марія народила доньку Радиславу. Ім'я дівчинці дала на честь героїні оповідання Максима Горького «Макар Чудра». Радислава закінчила Харківський політехнічний інститут, працювала на Харківському авіаційному заводі інженером-технологом. Має двох синів — Ростислава та Георгія Капніста. Та двох онуків — Ярослава Ростиславовича та Ростислава Ростиславовича (останній народився 22 березня 1996 року, в день народження Марії Капніст)[20].

    Ось що у 2005 році Радислава Капніст розповіла про своїх дітей на онуків журналістам:

    «Моєму старшому синові Ростиславу 33 роки, у нього двоє дітей. Онуку Ярославу вже 12 років, а молодший, Ростислав, народився 22 березня 1996 року, в день народження Марії Ростиславівни. Він — Ростистав Ростиславович-молодший, як його прадід. Молодший син — Георгій Капніст — творча натура. Йому 20 років, вчиться на 3-му курсі Банківської академії. У нього чудовий стиль письма, може годинами писати наукові роботи. Георгій серйозно вивчає родовід Капністів»[20].
    Оригінальний текст (рос.)
    «Моему старшему сыну Ростиславу 33 года, у него двое детей. Внуку Ярославу уже 12 лет, а младший, Ростислав, родился 22 марта 1996 года, в день рождения Марии Ростиславовны. Он — Ростистав Ростиславович-младший, как его прадед. Младший сын — Георгий Капнист — творческая натура. Ему 20 лет, учится на 3-м курсе Банковской академии. У него великолепный слог, может часами писать научные работы. Георгий серьезно изучает родословную Капнистов».

    Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

    Поштова марка України, випущена до сторіччя від дня народження Марії Капніст
    2014

    Фільмографія[ред. | ред. код]

    Марія Капніст зіграла у понад 120 художніх фільмах і створила галерею гострохара́ктерних образів у кіно — графинь, дам, монахинь, відьом, циганок і чарівниць.

    Див. також[ред. | ред. код]

    Примітки[ред. | ред. код]

    1. ↑ а б в Капнист Ростислав Ростиславович [Архівовано 1 листопада 2020 у Wayback Machine.] // Реабилитированные историей. Автономная Республика Крым: Книга третья. — Симферополь: АнтиквА, 2006. — С. 105-106. — ISBN 978-966-2930-25-2
    2. ↑ Капніст Марія Ростиславівна [Архівовано 2 червня 2021 у Wayback Machine.] // Мистецтво України : Біографічний довідник / упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський ; за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997. — 700 с. — ISBN 5-88500-071-9. — С. 286.
    3. ↑ Капнисты // Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник. Т. 2. — Киев, 1910. — С. 295.
    4. ↑ Отдел III // Весь Петроград на 1915 год: адресная и справочная книга г. Петрограда. — Петроград, 1915. — С. 271.
    5. ↑ а б в г д Капніст Р. О., Іваницький О. О. Капніст Ростислав Ростиславович [Архівовано 19 квітня 2021 у Wayback Machine.] // Енциклопедія Сучасної України / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006.
    6. ↑ а б Чабан Н. Мария Капнист. В огне непоколебимая // Зоря. Область. — 2014. — 9 липня. — С. 8.
    7. ↑ а б в г д е Лисниченко И. Посетив Францию после 20 лет сталинских лагерей, графиня Капнист жаловалась: «За границей жить не могу! Так и не привыкла выключать за собой свет!» [Архівовано 9 грудня 2021 у Wayback Machine.] // Факты и комментарии. — 2003. — 21 марта. — С. 28.
    8. ↑ а б в г д е Леонтович О. Моя тітонька Міра... [Архівовано 9 грудня 2021 у Wayback Machine.] // Кіно-Театр. — 2009. — № 3. — С. 15-17.
    9. ↑ а б в г д е ж и к Шостак Н. Актерский талант заметил Шаляпин, а Берия сослал в лагеря [Архівовано 9 грудня 2021 у Wayback Machine.] // КП в Украине. — 2013. — 30 жовтня.
    10. ↑ Леонтович О. Та, що несла людям жайворонків [Архівовано 18 листопада 2021 у Wayback Machine.] // Слово просвіти. — 2003. — 9-15 квітня. — С. 9.
    11. ↑ Інтерв'ю доньки Марії — Радислави Капніст — для сюжету «Марія Капніст» ( на 2-й хвилині 50-й секунді) // Телеканал «Культура». — 2010. — 19 серпня.
    12. ↑ а б в г д е ж и к л м Мария Капнист. Графиня рудников // Капков С.В. Эти разные, разные лица: Легенди советского кино. — М.: Алгоритм, 2001. — С. 355-368. — ISBN 5926500419
    13. ↑ Капнист М. Р. В огне непоколебимы [Архівовано 9 грудня 2021 у Wayback Machine.] / беседу вела Л. Ельникова // Кино: политика и люди (30-е годы): К 100-летию мирового кино. — М.:Материк-НИИ киноискусства, 1995. — С. 175.
    14. ↑ а б Todesreif // Герцык Аделаида. Стихи Сугдейские. Подвальные очерки. — М.: Дом-музей Марины Цветаевой, 2010. — С. 136-152. — ISBN 978-5-93015-107-7
    15. ↑ Капнист М. Р. В огне непоколебимы [Архівовано 9 грудня 2021 у Wayback Machine.] / беседу вела Л. Ельникова // Кино: политика и люди (30-е годы): К 100-летию мирового кино. — М.:Материк-НИИ киноискусства, 1995. — С. 175-176.
    16. ↑ а б в г д Про Григорія Ростиславовича Капніста [Архівовано 7 березня 2022 у Wayback Machine.] на сайті міжнародної правозахисної організації «Меморіал»
    17. ↑ а б в г д е ж Капнист М. Р. В огне непоколебимы [Архівовано 9 грудня 2021 у Wayback Machine.] / беседу вела Л. Ельникова // Кино: политика и люди (30-е годы): К 100-летию мирового кино. — М.:Материк-НИИ киноискусства, 1995. — С. 176.
    18. ↑ а б в г д Азаров И. Мария Капнист — графиня из ГУЛАГа [Архівовано 1 березня 2021 у Wayback Machine.] // Литературная газета. — 2016. — №13.
    19. ↑ а б в г д Капніст Р. О., Іваницький О. О. Капніст Марія Ростиславівна [Архівовано 1 березня 2021 у Wayback Machine.] // Енциклопедія Сучасної України / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006.
    20. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа Цимбал Г. Рада, дочь знаменитой актрисы графини марии капнист: «Когда мама отказалась делать аборт, ее начали пытать: опускали в ледяную ванну и избивали ногами» [Архівовано 9 грудня 2021 у Wayback Machine.] // Факты. — 2005. — 21 березня.
    21. ↑ а б в г д е ж "В огні неспалима". Марія Капніст: Інформаційно-бібліографічний список. — К., 2012. — 8 с.
    22. ↑ а б Костенко Т. «С любовью, твоя баба Яна» : так подписывала свои письма дочери актриса Мария Капнист, которой 22 марта исполнилось бы 94 года [Архівовано 9 грудня 2021 у Wayback Machine.] // Комсомольская правда. — 2007. — 24 марта. — С. 5.
    23. ↑ Капнист М. Р. В огне непоколебимы [Архівовано 9 грудня 2021 у Wayback Machine.] / беседу вела Л. Ельникова // Кино: политика и люди (30-е годы): К 100-летию мирового кино. — М.:Материк-НИИ киноискусства, 1995. — С. 177-178.
    24. ↑ а б Капнист М. Р. В огне непоколебимы [Архівовано 9 грудня 2021 у Wayback Machine.] / беседу вела Л. Ельникова // Кино: политика и люди (30-е годы): К 100-летию мирового кино. — М.:Материк-НИИ киноискусства, 1995. — С. 179.
    25. ↑ Литвиненко Т. «Проста історія» однієї дворянки (Марія Ростиславівна Капніст) // Кіно-Театр. — 2003. — № 2. — С. 56-57.
    26. ↑ Марія Капніст Три Свята на YouTube
    27. ↑ Панорама українського кіно 2008—2009[недоступне посилання з липня 2019]
    28. ↑ Фільм «Горда сльоза» на YouTube
    29. ↑ Випуски поштових марок (2014 р.). http://www.ukrposhta.com/. УДППЗ «Укрпошта». Архів оригіналу за 9 жовтня 2014. Процитовано 6 жовтня 2014.
    30. ↑ У Києві відкриють меморіальну дошку акторці Марії Капніст. http://i-pro.kiev.ua/. Інформаційна аґенція культурних індустрій ПРО. 11.09.2014. Архів оригіналу за 09.10.2014. Процитовано 4 жовтня 2014.
    31. ↑ Рішення Київської міської ради від 15 листопада 2018 року № 17/6068 «Про перейменування вулиці у Шевченківському районі міста Києва» // Хрещатик. — 2018. — № 137 (5188). — 18 грудня. — С. 3. [Архівовано з першоджерела 26 серпня 2019.]

    Джерела[ред. | ред. код]

    Основні[ред. | ред. код]

    Додаткові[ред. | ред. код]

    • Журавлева Л. Родовое проклятие колдуньи Наины // Караван историй. — №3. — С. 114-133.
    • Капніст Марія Ростиславівна // Спілка кінематографістів України: довідкове видання / редкол.: Т. В. Левчук (відп. ред.) та ін.; вступ. ст.: Н. М. Капельгородської, А. І. Щербака; авт.-упоряд.: Н. М. Капельгородська, Є. С. Глущенко, Є. Н. Махтіна. — Київ: Мистецтво, 1985. — С. 68—69.
    • Капнисты // Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник. Т. 2. — Киев, 1910. — С. 295.
    • Кочевська Л. Марія Капніст. Сторінки незвичайної долі: спогади. — К.: Фотовідеосервіс, 1994. — 109 с.
    • Лазечко П. Капністи: меценати української культури // Дзвін. — 2003. — №4. — С. 111-113.
    • Марія із роду Капністів // Убийвовк Л. Жінки незвичайної долі. — Полтава: Форміка, 2007. — С. 72-85.
    • Марія Ростиславівна Капніст // Славетний рід Капністів / Ред. Т. Бойко. — Миргород, 2008. — С. 23-29.
    • Панкратьєв С. Голгофа Марии Капнист // Правда Украины. — 2005. — 8-14 грудня. — С. 24.
    • Панкратьєв С. Марія з роду Капністів // Літературна Україна. — 2005. — 21 квітня. — С. 8.
    • Рудченко Н. Марія з роду Капністів // Прапор перемоги (Миргород). — 2005. — 27 квітня.
    • Рясний А. Графиня, актриса, каторжанка … // Село полтавське. — 1995. — 30 березня. — С. 4.
    • Рясний А. Сторінки незвичайної долі // Зоря Полтавщини. — 1995. — 6 червня. — С. 4.
    • Топачевський А. Рід Капністів // Літературна Україна. — 1998. — 26 березня.
    • Цимбал Г. В огне непоколебимая // Натали. — 2005. — № 7. — С. 108-115.
    • Чабак Р. Графиня, яка заходила до клітки з тигром // Вечірній Київ. — 2003. — 31 жовтня. — С. 3.
    • Яремчук А. Марія з роду Капністів // Новини кіноекрана. — 1988. — № 8. — С. 11-13.

    Посилання[ред. | ред. код]

    Перегляд цього шаблону
      Про аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво
    Генеалогія та некрополістика
    Словники та енциклопедії
    Нормативний контроль
    BNF: 14192263p · FAST: 414021 · GND: 12112102X · GKG: /g/122xl02b · LCCN: n98021021 · VIAF: 36226703 · WorldCat: lccn-n98021021
    Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Капніст_Марія_Ростиславівна&oldid=40223951