У межах Всеукраїнського культурно-освітнього марафону «Наша незалежність» триває публікація циклу історичних матеріалів (фото, відео, документів, інформацій із газет, історій очевидців), що є знаковими для становлення незалежності та визначними для Полтавщини. Вашій увазі – фрагменти зі статті «Комунізм – комунізмом, Україні – волю!», опублікованої в газеті «Гомін» 1990 року.

 «27 вересня о 21 год.15 хв. на свято Воздвиження Чесного Хреста, силами демократичних організацій міста при підтримці десяти тисяч полтавців у центі Полтави на кінотеатрі ім. Котляревського був піднятий український синьо-жовтий прапор. І це є перший крок до побудови незалежної української держави. Але дуже важко було зробити цей крок полтавцям. Справа в тому, що о 13 год. 27 вересня міліція без ордера на обшук чинить бандитський напад на садибу Віктора Педченка і викрадає щоглу, призначену для підняття прапора. Одразу ж це стає відомо на сесії міської Ради, де депутат Микола Кульчинський робить депутатський запит про грабіжницький напад і викрадення щогли. На сесії присутній прокурор міста Андрієнко. Але ніякої відповіді до кінця роботи сесії люди, які прийшли на свято підняття прапора не отримали. Тоді люди, обурені сваволею влади і її абсолютним небажанням розмовляти з народом, починають стихійну демонстрацію протесту: йдуть до центра міста й блокують на 2,5 години рух транспорту. Ніхто з посадових осіб не робить жодних спроб розв’язати конфліктну ситуацію. І коли десь о 19 год. 30 хв. на площі з’являється загін ОМОН, стає зрозуміло на що вони надіялись. Тільки дякуючи депутатам демблоку, які взялися за руки і стали між людьми і загоном ОМОН, не дійшло до кровопролиття.

Через 2,5 год. тисячі людей йдуть до будинку міськради. Вимога одна – повернути щоглу. Голова міськради запевняє, що не знає, де щогла. Створюється примирювальна комісія. Приймається компромісне рішення: підняти прапор на кінотеатрі ім. Котляревського. Голова міськради дає обіцянку вирішити в найближчий час питання із щоглою, а також не допускати репресій проти учасників стихійної демонстрації.

Люди із співом «Ще не вмерла Україна» ідуть до кінотеатру і активісти Руху піднімають прапор. Радість і сльози на очах, полтавці стають на коліна перед прапором.

Що ж робить влада після цього і пам’ятного для багатьох дня? Методи ті ж самі, що й упродовж 70 років. За всяку ціну убити в людях почуття волі, принизити їх, убити в них українців, якими вони щойно стали. В полтавській комуністичній пресі розпочинається відверта антиукраїнська кампанія, розповсюджуються брехливі провокаційні чутки про бандерівців, які приїжджають із «запада» і б’ють консервацію в погрібах, розсипають отруту і поливають поля бензином. (Такі нісенітниці можуть народжуватися лише в задубілих головах партократів, які будь що хочуть втриматися біля корита). Активістів Руху, УРП, ДемПУ, СНУМу, УСДМ переслідують: суди, штрафи, виклики до слідчих, порушення кримінальних справ за заклики до громадської непокори та участь у мітингах.

Але ж всі дії громадян буди спровоковані нахабним і до краю цинічним, абсолютно беззаконним викраденням щогли співробітниками органів, що мають стояти на стороні людських прав. То хіба не обов’язок громадян протестувати проти беззаконня влади.

Не можна мовчати, коли президія обласної Ради приймає антиконституційне рішення (зразку 37-го року) «Про недопустимість на території області дій політизованих організацій, груп і окремих осіб, в тому числі з інших регіонів країни та республіки по дестабілізації суспільно-політичної обстановки і правопорядку». Це одіозне рішення цілком в дусі політики, яку проводять в Україні КПРС та керована нею парламентська більшість в Верховній Раді.

Зважаючи на посилений наступ реакції в усій Україні і, зокрема, в Полтаві, полтавська міська організація Руху вирішила підтримати голодуючих студентів і провести політичну акцію протесту.

12 жовтня о 18 год. одинадцять представників демократичних організацій міста (РУХ, УРП, ДемПУ) на майдані біля будинку облвиконкому та обкому розпочали голодівку протесту з вимогами:

– підтримка всіх вимог голодуючих студентів;

– припинити переслідування членів демократичних організацій органами міліції за вказівкою партійних властей;

– відмінити рішення президії Полтавської обласної Ради, керуючись якою ведеться війна проти власного народу;

– повернути щоглу.

Дводобову голодівку провели: Микола Кульчинський. Віктор Педченко, Зоя Коваленко, Світлана Григор’єва, Сергій Григор’єв, Анатолій Ткачук, Геннадій Калінін, Анатолій Гудзь, Григорій Кузьменко, Іван Деблюк, Ганна Кіященко.

14 жовтня до голодуючих приєднались і провели однодобову голодівку протесту: голова крайового Руху Олександр Келим та члени Руху з Хорола Григорій Манжос, Ірина Манжос, Іван Костюк, Сергій Булава. Виразила свою солідарність з голодуючими Кременчуцька організація Руху в особах її співголів Тамари Просяник і М. Левченка, які добре знають, що таке голодівка. У вересні вони провели п’ятидобову голодівку протесту проти влади, яка дуже на хотіла, щоб синьо-жовтий прапор майорів над Кременчуком. За попереднім рішенням голодівка закінчувалась увечері 14 жовтня. Але, в зв’язку з тим, що більшість у Верховній Раді відверто ігнорувала голодуючих студентів, так само, як і полтавські власті наметовий табір біля обкому, було вирішено продовжити голодівку.

15 жовтня частина голодуючих припинила голодівку, щоб вийти на роботу. Але їх змінили інші небайдужі: доцент інженерно-будівельного інституту Борис Завалій, студенти, журналіст Ганна Дениско, Євген Черноморченко та інші. Особливу стійкість в цій акції протесту проявив Віктор Педченко, який голодував 7 діб.

Полтавське студентство не лишилось байдужим до тих подій, які проходять в Україні. 16 жовтня архітектурний факультет інженерно-будівельного інституту провів страйк в підтримку вимог голодуючих студентів. 17 жовтня на майдан до обкому партії підійшли студенти педагогічного, інженерно-будівельного інститутів і провели мітинг, на якому підтримали всі вимоги голодуючих студентів, a також ті вимоги, які поставили полтавці

до полтавської влади. Студенти педагогічного інституту заявили про свій намір підняти над будинком інституту український національний прапор.

Крім сановних осіб підходили до голодуючих і прості люди, які співчували, дарували квіти, допомагали коштами, теплими речами. Та треба правду сказати, що не всі йшли з квіточками. Були такі, що відразу починали сичати на голодуючих: «Забирайтесь звідси! Чого ви сюди приїхали? Вішать вас всіх треба! Работать надо! На картошку вас всех!». Що ж, ці люди – яскравий приклад комуністичного виховання, навряд чи можливо цих людей змінити.

Доведеться чекати поки вони зникнуть, як викопні і тоді зменшиться кількість злоби в нашому суспільстві. І люди не будуть бажать смерті своєму ближньому лише тому, що він інакше думає.

Ну що ж. Голодівка закінчилась. Демократія в Україні зробила ще один, дуже важливий крок вперед. Та це тільки початок. Нашому пригнобленому народові ще треба докласти гігантських зусиль, щоб видавити з себе рабство і стати вільним народом поміж іншими народами світу. Хай допоможе нам в цьому Бог!».

Публікація: Кіященко Г. Комуністам – комунізм, Україні – волю! //

Гомін. – 1990. – Жовтень. – № 3. – С. 1, 8.

Із книги «Полтавщина. «Шлях до незалежності 1985-1991», Білоусько О.А., Пустовіт Т.П.