Людина з барвінковою душею

Про Василя Попа я спочатку дізнався ще школярем зі шпальт обласних газет «Закарпатська правда» та «Молодь Закарпаття», у яких літературний критик виступав зі своїми розлогими статтями, а також з оглядами творів молодих поетів та прозаїків краю. Коли у 1974 році став студентом українського відділення філологічного факультету Ужгородського держуніверситету, тоді вже пощастило особисто познайомитися з цією напрочуд світлою і співчутливою людиною.

Не боявся виступити на захист

…Найперше у пам’яті висвічуються засідання університетської літературної студії імені Юрія Гойди, якою упродовж десятків років на громадських засадах керував Василь Степанович. Я, першокурсник, мешкав на п’ятому поверсі гуртожитку з тодішнім п’ятикурсником, а пізніше видатним українським поетом, лауреатом Шевченківської премії Дмитром Кременем. Це вже нині розумію, чому нас так поселили: аби відповідним службам, які особливо ретельно слідкували за тими студентами, які щось пишуть, було легше слідкувати, а коли ми на заняттях – і тайкома відвідувати наше житло, вишуковуючи антирадянщину чи ще бозна-що. Ми це бачили не раз, бо знаходили свої речі зовсім не так, як залишали вранці. Але про це не те що казати комусь, а навіть думати було небезпечно! Такі були часи.

Збиралися ми на ті літстудійні заняття у читальному залі на якомусь із поверхів і по черзі читали свої опуси: хто поезії, а хто прозу, гумор. Потім гуртом рецензували. Хто як міг. Це були той же Дмитро Кремінь, Михайло Носа, Петро Мідянка – майбутній Шевченківський лауреат, Христина Керита, Юрій Клованич, Ганна Пазуханич, Василь Даценко, Марія Пуга… Сумлінний Василь Поп усе чесно й добросовісно занотовував, хто й що говорить. Я часто запитував себе: «Навіщо це йому?»

 Звичайно, не всі з членів літстудії потім стали професійними літераторами, але ота якась така природна, одомашнена любов до художнього слова,  до людини-творця взагалі,  до світу, повному красот і щедрот,  залишилася в наших душах назавжди.

Пам’ятається, як через Дмитра Креміня зібрали загальні збори філологічного факультету, який тоді знаходився біля обласної філармонії, аби пропісочити мудрагеля,  ума-розуму навчити за його  зарозумні вірші. Бо в нас ніколи не любили тих, котрі занадто висуваються, випинаються, вивищуються. Маєш бути таким, як інші. А Креміня вже тоді друкувала навіть республіканська газета «Молодь України», а в обласній «Молодь Закарпаття» саме перед тим зібранням була опублікована поема «Меморандум Гернштейна», що найбільше і розізлило керівників філфаку.

Того пам’ятного засідання всі виступали проти Креміня: і декан, і його заступник, і секретарі комсомольської та пар­тійної організацій. Вони й нині живуть та, як кажуть, здравствують, тому не називатиму їхніх прізвищ. Нехай їхня совість буде їм суддею.

Але знайшовся один сміливець, який не побоявся виступити на захист Креміня. Це був Василь Поп – кандидат філологічних наук, доцент, а не доктор наук і професор, як деякі його опоненти. Він ризикнув подути проти вітру. Все це я змалював потім у своїй повісті «Невидимі пута» (Ужгород, 1992). Василь Поп у цьому творі виступає під прізвищем Барвінський (таке барвінково-красиве прізвище придумав йому).

І, як не дивно, Поп відстояв свого вихованця: Креміня не витурили з університетських стін і він благополучно отримав диплом про вищу освіту. Але  його все-таки покарали по-своєму: для нього місця роботи на рідному Закарпатті не знай­шлося. Талановитого закарпатця відправили аж у Миколаївщину, де він живе й понині і де здобув такий авторитет, що зараз навіть очолив обласну письменницьку організацію.

Талант є талант, і куди ти його не посилай, що з ним не роби, а він – проб’ється. Як навіть крізь асфальт пробивається квітка… 

Це був не один такий випадок, коли сміливий і непоступливий Поп виступав за молодих творців. Петра Мідянку теж хотіли вигнати з університету ніби за неуспіхи в навчанні. Чи за те, що погано марширував на заняттях з військової підготовки. Хоча підтекст був очевидний: знову-таки за вірші, які комусь з власть імущих не подобалися. І тут горою став за свого літстудійця незламний Василь Поп. Петро потім усе-таки закінчив філологічний факультет.

Пройдуть роки, й обидва ці опальні поети – Дмитро Кремінь і Петро Мі­дянка – стануть окрасою не тільки літературного Закарпаття, а й всієї укра­їнської літератури, Шевченківськими лауреатами. А якби на їхньому житейському шляху не стрівся відважний і сміливий Василь Поп – невідомо, як би простелилася їхня творча і житейська  путь. Тому й не дивно, що через роки й роки вони не забували про свого рятівника, надсилали йому свої книги з теплими автографами, вітали зі святами…

Часто на засідання літстудії запрошувалися знані на Закарпатті й в усій Україні письменники: Юлій Боршош-Кум’ятський, Іван Чендей, Василь Козаченко, Василь Вовчок, Юрій Керекеш...

Варто нагадати, що з-під благодатного крила університетської літературної студії, керованої мудрим і нена­в’яз­ливим, терпеливим і далекоглядним Василем Степановичем, вилетіли у світ письменства Петро Скунць, Дмитро Кремінь, Петро Мідянка, а також Василь Густі, Христина Керита, Василь Кузан, Михайло Рошко, Лідія Повх та інші, які згодом стали членами Національної спілки письменників України, авторами гарних книжок,  лауреатами престижних літературних премій.

Хрещений батько мій…

…У 1988 році в республіканському видавництві «Карпати» мала виходити моя перша вичекана збірка новел та оповідань «Не карай самотністю». Вступну статтю до неї замовили написати Василю Попу.

 Час іде, а статті нема. Для молодого письменника важить не те що рік, і навіть не місяць, а день, коли нетерпляче вичікуєш виходу свого первістка у світ. Так молодий батько чекає народження своєї першої дитинки-кровинки.  Вже інші видання так не ждеш, але перше… Це як перша любов  – завжди найдорожча, незабутня. Вона з тобою до самої смерті.

Мабуть, Василь Степанович думав, що я ще доробляю свої твори, дотягую, відшліфовую. Але я цього не робив, бо тоді вже тягнув чиновницького воза у оргвідділі Закарпатського облвиконкому, про що потім напишу роман «Сльози Святої Марії».  І коли в обласній бібліотеці проходитиме його презентація, поруч зі мною в президії сидітиме Василь Поп…

Врешті Василь Степанович статтю підготував, книжка вийшла. Радості моїй, звичайно, не було меж. Бо в радянські часи видати книжку – навіть члену Спілки письменників і навіть літератору-лауреату – було вельми непросто. Були внутрішні рецензії, редакційні плани, які затверджувалися аж у столиці, і ще всяка така мара. Це не те що нині: маєш гроші – художня книжка вийде. Хоч вона деколи така далека від літератури, як Ужгород від Токіо.

 Я вдячний моєму навчителю – хрещеному батьку в літературі – за те, що вирядив мене у  творче життя, повіривши своєму учневі, наддавши йому моральних сил. Це як батько проводжає сина у далеку дорогу…

Ніколи не згаснуть у споминах поїздки членів літстудії імені Юрія Гойди по містах і селах Закарпаття, де ми зу­стрічалися з трудівниками полів і заводських цехів, молочно-товарних ферм і учнівськими колективами. Василь Поп від мого імені, про що він  зізнався уже потім, через роки й роки, писав у ректораті заяву, аби мені, як напівсироті з багатодітної сім’ї, виділили матеріальну допомогу. На ці гроші наймав автобус «Ікарус», і ми рушали в путь. На день-два.

Хіба про подібне сьогодні можна говорити? Щоб людина  добровільно брала на плечі таку мороку – і все це безплатно? Коли нині все продається і все купується. В тому числі й душі, совість деяких людців.

Закінчив я вуз. Але не порвалися мої стосунки з Василем Степановичем. На згадку приходить армійський спомин (після університету мене загребли на два роки в армію – ще ту, радянську, де був порядок і дисципліна. З чотирьох хлопців, моїх однокурсників, служити пішов тільки я. Інші якимсь дивом уникли цієї покути).

Заметіль. Полігон над селом Ярок на Ужгородщині. Це був перший гірський полігон у Збройних силах СРСР, бо коли в 1979 році наші війська зайшли в Афганістан, то виявилося, що в горах вони воювати не вміють. Тому над Ярком вирубали прекрасний ліс, набудували всяких мудрих воєнних штучок, і там ми вчилися воювати з уявним ворогом. Місяцями жили в наметах, у яких ночами повністю замерзала у відрі вода.

Витримували таку напругу – не тільки фізичну, а найбільше моральну –  не всі, навіть кадрові офіцери, і кілька з них самі заподіяли собі смерть.   Про одну з таких я потім розповів у романі «Сльози Святої Марії» (Ужгород, 1999). 

Якогось дня, коли на душі було геть нестерпно важко, я по військовому зв’язку зателефонував на квартиру Василю Степановичу і про всі біди розповів своєму навчителю.

Слухав мене, як завжди, уважно.  Він володів рідкісним мистецтвом слухати. А ще умів заспокоїти, підбадьорити, кажучи словами мудрого Соломона, що все пройде. Треба трошки терпіння… І я витерпів ту армійську муштру. У великій мірі завдячуючи Василю Степановичу.

Не раз і не двічі чаював у його маленькій 2-кімнатній квартирці-хрущовці за магазином «Білочка», від підлоги до стелі заваленій книгами, журналами, газетами, папками... За своє життя я бував у багатьох квартирах своїх побратимів-літераторів, але  подібного ні в кого з них не бачив, аби все-все було забито паперами.

Його першим сусідом по квартирі був прозаїк, нині теж світлої пам’яті Василь Басараб. Якогось дня приходить на засідання літстудії Василь Поп і каже, що сьогодні день народження у Василя Басараба. І мені та Ганні Пазуханич доручається від літстудії привітати чоловіка зі святом. Ми пішли до літератора, який і в день свого народження сидів за письмовим столом, з букетом квітів, щиро поздоровили його, з чого той, безперечно, дуже здивувався. І ні словом не сказали, що це – підказка його сусіда. Такою була настанова Василя Попа.

Коли я опинявся в лікарні, а  траплялося це не раз і не двічі, багато моїх друзів і приятелів раптом забували про мене. А Василь Степанович – сам чи зі своєю дружиною Йоланою Іванівною – відвідували мене…

Якось вони літньою порою набиралися сил у санаторії «Верховина» у селі Сойми мого, Міжгірського району, то горами-вершинами хотіли пішки добратися до мого далекого сільця Рекіти, але на заваді їм стала негода, що не є рідкістю в моєму піднебесному краї, і вони повернулися… 

Майже не було такого письменника на Закарпатті, якому б не приділив  уваги літературний дослідник Василь Поп. І в кожному творі він намагався знаходити передусім щось позитивне, красиве, високе. Завше старався підтримати людину. Як ніхто, розумів, що творча людина – занадто вразлива. Її так легко образити, їй так легко зробити боляче… І люди були вдячні йому за таке бать­ківське піклування, людяність і чесність. Тому недарма багато років його обирали завідувачем кафедри української літератури Ужгородського держуніверситету, головою Закарпатської обласної письменницької організації…

Він скеровував студентів на написання курсових робіт про наших, закарпатських письменників, що, на превеликий жаль, не робиться чи дуже рідко робиться  в УжНУ та в інших вузах краю нині.   

Видно з чола, добра людина чи зла…

 Під час його головування у Закарпатській обласній письменницькій організації я був обраний членом правління цього творчого колективу. Василь Степанович, проводячи засідання, завжди був у вищій мірі толерантний до всіх висловлених думок, пропозицій, зауважень. Ніколи не виступав різко проти чиєїсь, хай навіть і дещо помилкової точки зору, а старався у спокійній, виваженій, товариській обстановці вийти на шлях праведний, аби не зобидити когось, не посіяти розбрат серед нашого творчого і часто занадто амбітного брата. І це йому вдавалося. Він був мовби своєрідним причалом супокою і вивіреності, упевненості у своїй правоті й  готовності підставити плече допомоги тому, хто потребує цього. По-християнськи терплячий, ніколи не зривався у гніві на когось, вважаючи, що час – найкращий суддя. У ньому жило ще те, аристократичне осердя внутрішньої культури й людської доброти, якого так часто не вистачає нині нашим достойникам. І, на жаль, не тільки в літературі, не тільки…

Викладаючи в нас, студентів-філологів, курс закарпатської літератури, Василь Степанович виносив на світ божий такі імена, в ті суворо цензуровані радянські часи навіть заборонені, про які ми ніколи до того часу не чули. Він був своєрідним енциклопедистом літературного процесу нашого краю – з найдавніших часів і до сьогодення.

Мені пощастило бувати у його бать­ківській хаті в селі Рокосово Хустського району, яка стоїть біля головної вулиці села, вдивляючись у світ своїми вікнами, хто з  виколисаних нею дітей іде до неї.

Рік 1988-й. Після роботи інструктором облвиконкому я вступав у стаціонарну аспірантуру на кафедру української літератури УжДУ. Складав екзамени, кандмінімум. Але все  перевернулося після розмови з Василем Степановичем. «Вам треба писати», – порадив він. І я послухався. Тоді ще письменнику за твори держава платила. Хто міг знати, що часи поміняються, і письменник, на превеликий жаль, опиниться на узбіччі…

 У сумному спомині моєму – наша остання земна зустріч з Учителем. Навідалися ми до нього, вже лежачого, з колегами – Дмитром Кешелею, Василем Густі, Петром Ходаничем – щоб привітати з днем народження. Ми щось йому говорили – щиро й чесно, вітали-поздоровляли, щастя-здоров’я бажали,  але після інсульту він, мабуть, важко чув нас. А, може, й чув? Хто зараз це знає?

Дружина Йолана Іванівна, з якою в них, нівроку, було двоє донечок, які вже зробили Василя Степановича і її щасливими дідусем і бабусею, крутилася біля нього, як справді вірна й віддана супутниця життя.

…Глухі сніги лежали за вікном, як біла печаль.

Кожен з нас, тодішніх гостей Василя Степановича, подумки знав, що це вже прощання з нашим колегою, який кожному, хто спілкувався з ним, вділив часточку своєї доброї, людинолюбної душі, за кожного переживав і за успіхи й досягнення кожного радів, як люблячий батько тішиться  здобутками своїх дітей.

До людей він йшов з відкритою барвінковою душею, повною добра. Як кажуть у народі, видно з чола, добра людина чи зла. А у Василя Степановича доброта була написана на його лиці.

Андрій Дурунда, письменник.

Теги: Василь Поп, ювілей

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати