«Чоловік казав, що я сама себе б’ю»

За даними Національної соціальної сервісної служби України, лише за перше півріччя 2021 року від жінок надійшло 86 955 звернень про домашнє насильство. Часто жінки до останнього не звертаються в поліцію чи соціальні служби, терплять побиття та психологічний тиск, примус та заборони. Ситуацію ускладнює те, що жінкам і дітям, які страждають від домашнього насильства, часто нема куди йти і вони не знають, до кого звернутися по допомогу, тож вимушені й далі жити з агресором. 

Один з варіантів — звернутись до шелтерів для жінок і жінок з дітьми, потерпілих від домашнього насильства. Такі тимчасові притулки бувають державними, також їх відкривають певні громадські та релігійні організації. Станом на 1 квітня 2021 року в Україні діяло 37 таких прихистків, та це й близько не задовольняє потреби в них.

Напередодні 25 листопада, коли у світі відзначають Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок, ми побували у Шелтері святої Ольги. Його навесні цього року відкрила Православна церква України. За пів року тут надали допомогу 16 жінкам і 17 дітям. З ними працювали психологи, реабілітологи, соціальні працівники та юристи. 

Як за три місяці з нуля відкрити дієвий притулок і з якими життєвими історіями сюди потрапляють жінки — читайте в репортажі. 

* імена героїнь та деякі деталі їхніх біографій змінені — з метою безпеки

Віра стоїть біля вікна. За вікном темніє, але жінка не вмикає світла. Кілька хвилин вдивляється у краєвид. Одразу за будинком розкинулось поле. Вкрите сплутаною пожовклою травою, воно схоже на спину великого кудлатого собаки. 

— Коли п’ять місяців тому я приїхала сюди, в Шелтер святої Ольги, то в перший місяць взагалі не виходила з дому, хіба у вікно дивилась, на цей пейзаж. Я була розгублена, зневірена, мені нічого не хотілося, — говорить тихо й спокійно, лише руки міцно стиснуті у замок.

З Вірою місяць працював психолог, аж поки на початку липня вона вперше вийшла на довгу прогулянку околицями. 

— Ми з дочкою дійшли до озера — воно там далі, за полем. Дорогою бачили такі великі кульбабки, я ще з ними сфотографувалася. Зібрали букет, скупалися. Це був хороший день, я знову почала відчувати радість від цих простих речей — прогулянки, квітів, розмов з іншими людьми, — розвертається до мене. — Я тоді зрозуміла: у мене все буде добре.

Віра усміхається і ніяково прикриває долонею рот: 

— Немає зубів, чоловік вибив…

Тисячолітня НГО

На блідо-рожевій стіні у холі щойно відремонтованого будинку митрополит Православної церкви України Епіфаній пише чорним маркером: «Любов зцілює, адже Бог є Любов». Ставить підпис і дату — 23 квітня 2021 рік. Цього дня ПЦУ відкрила свій перший прихисток для жінок і жінок з дітьми, потерпілих від домашнього та гендерно зумовленого насильства, — Шелтер святої Ольги. Згодом цю написану митрополитом фразу візьмуть у рамку, й жінок, які тимчасово тут живуть і заліковують душевні й фізичні рани, щодня супроводжуватимуть «любов», «Бог» і ще раз «любов». 

Ці слова на стіні, назва шелтеру та ікона святої Ольги в кабінеті його співробітників — єдина видима нитка, що пов’язує прихисток з релігійною інституцією. Церква його відкрила й надає усю необхідну підтримку, але не втручається у роботу. Це — територія професійних соціальних працівників, психологів, реабілітологів, правників. Тут для всіх діють принципи співжиття, які однаково можна назвати і церковними, і світськими: взаємна підтримка, допомога, терпіння, співчуття, а ще — довіра й повага.

— Дехто думає: якщо прихисток відкрила Церква, то мають бути якісь обмеження чи вимоги до жінок, які сюди звертаються. Ні, ми відкриті для всіх, незалежно від віросповідання чи сексуальної орієнтації. Тому, скажімо, жінка зі спільноти ЛГБТ+ теж знайде тут підтримку. Для нас головне — захистити й допомогти, — говорить отець Сергій Дмитрієв, військовий капелан і людина, яка вже п’ять років розвиває напрям соціального служіння в ПЦУ. Він очолює громадську організацію «Елеос-Україна», що є платформою взаємодії релігійних громад, державного і третього сектора, і опікується численними соціальними проєктами. Шелтер — один із них. 

Разом з отцем Сергієм їдемо у прихисток.

— Ви не проти, якщо ми дорогою послухаємо Чічеріну й «Любе»? — запитує священник. Звісно, жартує. В машині грає американський поп-рок упереміш з українським роком. Серед пісень — ті, що про війну, нашу, теперішню. Сергій Дмитрієв кілька разів на місяць їздить на передову: військове капеланство — важлива частина його служіння. Як і те, чим він займається тут, у мирному житті. 

— Соціальне служіння повертає Церкві репутацію, — говорить він і попереджає, що коротко розповісти про все, що вдалося зробити за ці п’ять років, не зуміє. Перелічує: розвиток професійного медичного капеланства, велика кампанія з подолання стигми й дискримінації ВІЛ-позитивних людей, профілактика ВІЛ-інфекції у ЗСУ, програми лікування гепатиту С для військовослужбовців, школа бізнесу для жінок-переселенок, ветеранський театр, благодійні їдальні та оновлені бібліотеки на Донбасі тощо. 

А тепер іще й шелтер для жінок, потерпілих від домашнього насильства. 

—  Просто Церква — це найдавніша НГО, їй уже тисяча років, — уперше за час розмови усміхається отець Сергій. — Ми знаємо, як робити хороші соціальні проєкти.

Класичний аб’юзер

Дівчинка з двома кумедними хвостиками малює веселку. Під рукою не так багато кольорів, але це не спиняє малечу.

— Мам, — звертається вона до шатенки з доброю усмішкою, яка сидить неподалік, — який колір тут після червоного? Оранжевий? У мене такого немає, я намалюю іншим і буду уявляти, що це оранжевий.

— Мене бив чоловік, — починає свою розповідь 30-річна Надія. — Але вперше він ударив не мене, а нашу доньку.

Вона кидає погляд на дівчинку, яка натхненно виводить на аркуші кольорові лінії й щось мугикає.

— Якось вона дуже довго плакала, її щось турбувало, а він був напідпитку, розлютився і вдарив дитину, їй тоді заледве два місяці було, — голос Надії не змінюється, але щоки заливає яскравий рум’янець. — Він потім протверезів, казав, що не  хотів, що більше так не буде, просив вибачення. Але потім бив знову і знову, і вже не вибачався, лише казав, що я сама винна. Такий класичний аб’юзер. 

Вона підбирає слова, щоб описати те, що відчувала, коли він уперше її вдарив.  

— Знаєте, — говорить за мить, — коли чоловік б’є тебе вперше, любов не зникає одразу. Є страх, паніка, ти не знаєш, що робити в цю мить, куди бігти і взагалі — що буде далі, але ти все ще любиш цю людину.

Тому заспокоюєшся, береш себе в руки і віриш, що все зміниться на краще, що це випадковість. Але це повторюється знову й знову, і тоді ти просто до цього звикаєш, сприймаєш агресію як належне. І це звикання до насильства — найстрашніше. 

Якось Надія зняла побої в поліції через два тижні після побиття. Здавалось, минуло 14 днів, але сліди від фізичного насильства все ще були добре помітні — так сильно її бив чоловік. Ще гірше загоювались душевні рани. 

—  Я зрозуміла, що треба тікати, коли моя дитина почала робити щодо мене те саме, що і мій чоловік. Я усвідомила: якщо ми з донькою і далі так житимемо, нічого хорошого не буде. Забрала її і поїхала. І ні хвилини про це не шкодую, — говорить Надія. 

Соціальна служба за місцем проживання спрямувала Надію до Шелтеру святої Ольги. Вона пробула у прихистку три місяці, займалася з психологом і реабілітологом, відновлювалася морально й фізично. А потім залишилася тут уже як соціальна працівниця.  

 — Я вмію працювати з людьми, я педагог за професією. Зараз допомагаю жінкам, що потрапили у складні життєві обставини, таким, як і я, — розповідає. — Хочу сказати жінкам, які переживають це зараз, що як тільки чоловік чи партнер тебе вдарив — треба йти. Як показує мій досвід і моя робота в шелтері, люди не змінюються і варто тікати вже після першого випадку насильства. 

Надія змогла почати життя з нуля — в іншому місті, подалі від  болю та сліз. Працює вчителькою в місцевій школі та соціальною працівницею в шелтері, винаймає житло. У найближчих планах — нарешті розлучитися й досягти поступу у справі щодо нанесення їй тяжких тілесних ушкоджень. 

— У мене вже було два суди щодо розлучення, а щодо нанесення тяжких тілесних — іще жодного. Нічого не просувається, нічого не відбувається. Але я хочу, щоб він був покараний за те, що робив.

Надіїн чоловік не знає, де вона зараз. Після її втечі він шукав їх із донькою, їздив містом, ходив до дружини на роботу, розпитував друзів-знайомих. А потім припинив. 

— Тут я почуваюся в безпеці. Хоча внутрішнє хвилювання нікуди не зникло, воно лишиться зі мною назавжди. Але зараз мені вже відомий алгоритм дій і я знаю: раптом що — мені допоможуть. Тут, у шелтері. 

Щоб жити не дарма

Шелтер святої Ольги нічим не вирізняється з-поміж інших приватних будинків на цій вулиці. Акуратний, на два поверхи, з невеликим квітником біля порогу. У дворі — дитячий майданчик. На сходах перед будинком дрімає кішка, а трохи віддаль на газоні собака гризе шматок ковбаси. 

Адреса шелтеру коротка — Київська область. Ви не знайдете у відкритому доступі ані назви селища, ані вулиці чи номера будинку. Така таємничість — вимушений крок, адже часто кривдники розшукують жінок і дітей, які від них утекли. Натомість телефонний номер знайти легко, прихисток має і свою сторінку в соцмережах. Його працівниці повсякчас на зв’язку. 

— Під час коронавірусу і локдаунів зріс рівень домашнього насильства в Україні. У нас було три місяці на те, щоб купити й облаштувати будинок. Дивилися різні варіанти в різних місцях. Цей був в абсолютно не придатному для життя стані. Колеги казали: «Ти що, жартуєш?», але це було те, що треба,— згадує отець Сергій.  

Розповідає, як написав пост у соцмережах, що їхня організація збирає гроші на ремонт будівлі, і як необхідну суму — досить велику — вдалося зібрати за максимально короткі строки. А ще — про те, скільки громадських і релігійних організацій, а також звичайних людей долучилися до відкриття Шелтеру святої Ольги.

— Придбати його нам допоміг благодійний фонд «Відродження». З ремонтом допомогли посольства Литви та Німеччини. Фарбували стіни й збирали меблі у свій вільний час наші ветерани й колишні політв’язні Кремля. Наприклад, шафи у робочому кабінеті збирали родини Павла Гриба та Валентина Виговського. А одну кімнату повністю облаштувала мати Аміни Окуєвої — у пам’ять про доньку, — розповідає Сергій Дмитрієв, і від цих деталей будинок видається особливо затишним.

Тут є все необхідне для комфортного мешкання — простора кухня з великим обіднім столом, дитяча зона з м’якими кріслами-мішками, книжками та іграшками. Навіть камін — для теплих спокійних вечорів. На другому поверсі — чотири кімнати.

Одночасно у шелтері можуть проживати 12 жінок із дітьми, але були випадки, коли доводилося ставити додаткові ліжка, щоб прийняти більше людей. Коли ж такої змоги немає, співробітниці шелтеру — а тут працюють винятково жінки — допомагають знайти інші варіанти.

Директорка Шелтеру святої Ольги Наталія Дресвяннікова пояснює: за стандартами, на кожні десять тисяч мешканців має бути один шелтер. Але поки що це — з галузі фантастики.

— У Києві є бодай кризові кімнаті й кімнати денного перебування, хоча не всі знають, як до них потрапити. Але все одно: це столиця, а у невеликих містечках і селах ситуація зовсім не втішна. До того ж у нас досі домашнє насильство сприймають як «справи сімейні, самі розберуться», — пояснює директорка. — Треба це змінювати.

Заради цих змін Наталія Дресвяннікова покинула успішний ІТ-бізнес: випадково побачила у стрічці оголошення про вакансії в шелтері й зрозуміла — вона хоче цим займатися.

— Коли дивишся, як змінюються тут жінки, то відчуваєш, що живеш недарма. Це дуже мотивує робити ще більше, — усміхається Наталія.   

«Я красива. Я розумна. Я сильна»

42-річна Віра працювала продавцем у магазині вживаних речей. У вільну хвилину перебирала секонд-хенд у пошуках гарного одягу і для себе, могла купити його за копійки. Щоб потім уночі, коли чоловік і діти заснуть, одягнути ці гарні речі, зробити собі зачіску й макіяж і довго-довго дивитись на себе у дзеркало.

— Щоб просто бачити, що я красива жінка, попри синці. Я казала собі: ти красива, ти розумна, ти талановита. Ти сильна. У тебе все вийде. А потім вранці знов почувалася роботом, який робить усе механічно і ні для кого не є цінним, — розповідає Віра.  

Висока і струнка, зі стильною зачіскою і красивим браслетом на руці, вона стоїть біля вікна Шелтеру святої Ольги. Її шлях сюди, а з ним і до нового життя, був довгим і повнився болем. Чоловік регулярно бив і психологічно знущався з Віри, вони то розходилися, то сходилися. Вона пробачала й вірила, що це тимчасові труднощі. За вісім років спільного життя чоловік не лише вибив їй зуби, а й позбавив її віри в себе та самоповаги.

— Я просто перестала бути собою. Я була таким стільчиком, на якому зручно сидіти. Він в усьому мене контролював: не туди пішла, не те вдягла, не те сказала, —  Віра робить глибокий вдих. —  Я зроблю все можливе, щоб ніколи не повертатися ні в те місто, ні до того чоловіка. Я пройшла важкий шлях, і зараз у мене зовсім інше життя.

Віра жила в селі, там народила двох дітей, яких ростила самостійно. Коли  вийшла з другого декрету, не змогла знайти у селі роботу. Перебралася до райцентру. Хапалася за будь-яку можливість: працювала і помічницею кухаря, і на фермі, й на пилорамі, і прибиральницею. Сміється, що її не лякає жодна робота, бо вона має мету — забезпечити себе орендованим житлом і поставити на ноги дітей. Згодом познайомилася з чоловіком, з яким мала спільну пристрасть — творчість. Він займався музикою, вона писала вірші. Закохалася. Почали жити разом. Обростали спільними друзями та спільними захопленнями. Аж поки чоловік не втратив інтересу до всього цього. 

— Діти трохи підросли, у мене з’явилася змога жити цікавим життям, і я хотіла ним жити! А він хотів, щоб я згасла разом із ним. Я думала, що зможу його знову запалити. Не вийшло, — згадує Віра. — Він дуже ревнував до того, що я й далі займаюся творчістю, пишу вірші й отримую від цього радість. Казав, що моя поезія — нікчемна й нікому не потрібна і що я сама, тупорила дура, теж нікому не потрібна. А якщо людині весь час так казати, то людина починає вірити, що не варта кращого, що має те, на що заслуговує. Але це не так.

Дуже швидко чоловік перейшов від словесних образ до фізичного насильства. Бив Віру, вона відбивалася. Захищалася й розуміла, що рано чи пізно все дійде до біди. Хотіла піти від нього, проте ніяк не наважувалася.

— Я була залежна, в мене є діти й немає житла. Із синцями ходила на роботу, до нас і міліція приїжджала, казала — розходьтеся. А куди я з дітьми піду? — нервово крутить на руці браслет. — Він був монстром, але я і сама перетворювалась на монстра. 

Якось Вірі зробили операцію, яка сильно вдарила по сімейному бюджету. Ситуація була непевною, бо ж орендоване житло, діти, а в родині проблеми з грошима.

— Я сиділа на кухні на підлозі, обняла ось так коліна і плакала. А він підійшов, взяв мене за потилицю і з усієї сили вдарив мою голову об мої коліна — зуби тільки й полетіли. Він був роздратований моїми сльозами. Я мала бути сильною і не плакати, він не любив, коли я плачу.

Віра зібрала речі й разом з дітьми втекла від чоловіка. Сама з дітьми, в чужому місті, без грошей, без підтримки. Згадала, що десь записала собі номер Ла Стради, набрала їх, вони спрямували до соціальної служби, а та — в шелтер. 

— Переступивши поріг шелтеру, я почала нове життя, — усміхається Віра, та враз знову стає серйозною. — Не знаю, що було б зі мною, якби я залишилася з чоловіком. Я почала втрачати себе. Це ж не лише фізичні травми, це величезні рани на душі. Я б могла спитися, думаю. Життя одне, і треба йти від кривдника. Рятуйте себе і своїх дітей. Не зволікайте. Найголовніше — зрозуміти: ти особистість, ти маєш право сказати «Ні, я не хочу і я не буду цього терпіти!». 

Віра знайшла роботу і зараз шукає житло, щоб поїхати з шелтеру. Каже, що знову закохана. Але найголовніше, усміхається, знову відчуває себе собою. Пише вірші, знову багато читає.

Вона підходить до полички, де стоять її книжки, витягає одну навмання. Це — «Викинь мотлох із життя!» Марі Кондо.

— Як символічно, — сміється Віра.

Лакшері-шелтер

— Я жартую, що це шелтер-лакшері, бо ми були в державних, і там ситуація гірша. До нас простіше потрапити — жінка може прийти сюди і за спрямуванням соціальної служби, і за самозверненням. Нам не обов’язково, щоб була заява в поліцію, ми потім  можемо це зробити, — розповідає отець Сергій Дмитрієв. — До нас жінка має право прийти у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, бо ми розуміємо: у разі насильства вона може випити склянку вина чи пива, щоб зняти стрес. Державний шелтер її в такому разі вже не бере. Ми — беремо.

Зараз Шелтер святої Ольги існує на грантові кошти, але в найближчому майбутньому планує перейти на фінансування з місцевого бюджету.

— Ми надаємо послуги, потрібні громаді, — пояснює Наталія Дресвяннікова. — Ми запитали у місцевого Центру соціальних послуг, скільки до них було звернень про домашнє насильство за минулий рік. Відповідають — одне. Але за пів року, що існує шелтер, у нас уже було троє місцевих жінок і троє дітей. Я думаю, це пов’язано з незнанням того, що з цією проблемою треба йти в соціальну службу. 

У січні 2022 року ПЦУ відкриватиме наступний шелтер — у містечку в Рівненській області. Також заплановані ще два прихистки — на сході України і, можливо, ще один у Києві. 

— Якраз зараз шукаємо приміщення, — каже отець Сергій. — Ми сюди привозимо священників, показуємо, як це все працює. Хочемо, щоб приміщення релігійних організацій використовували саме для кризових кімнат чи шелтерів, особливо в жіночих монастирях, але щоб це була професійна соціальна робота. Щоб нею опікувалися, скажімо, профільні громадські організації. Важливо перейти і на державне фінансування, бо це — сталість. Це впевненість, що проєкт не завершиться разом із грантом. 

Дожити до ранку

Любов тінню прослизає в кухню. Вбрана  у чорний одяг, вона намагається не привертати до себе уваги. Зустрічається зі мною поглядом і заперечливо хитає головою. Та зрештою погоджується анонімно розповісти свою історію.

Любові 30 років. Має двох маленьких дітей. У шелтері вона вже третій місяць. Каже, якби соціальна служба й поліція не вивезли її з дітьми в той вечір із дому, могли б не дожити до ранку.

— Я вирішила тікати, коли мені в голову полетіла сокира, а в молодшу дитину — табуретка. Він побіг по ніж, а його родичі викликали поліцію. Я сказала: як не заберете нас зараз, ми до ранку просто не доживемо. Чоловік пообіцяв, що вб’є й закопає. У такому стані він міг це зробити. Він не раз мене душив, його люди відтягували від мене, неадекватним робиться від алкоголю, — тихо говорить жінка.

Любов згадує, що починалося все красиво. 

— Догоджав мені, квіти дарував. Почали жити разом у його домі. Я сама з інтернату, в мене нічого немає. Старша дитина не його, але він її прийняв як свою. Потім завагітніла другою дитиною — від нього. Ми на той момент уже два роки разом жили. І ось тоді почалося пекло.

Чоловік почав зловживати спиртним, вживав наркотичні речовини. Уперше вдарив Любов, коли вона носила під серцем їхню дитину. 

— Бив мене і дітей. В обличчя, всюди, де міг і хотів, — розповідає жінка. — Я звернулася у соцслужбу, побита, в синцях, а вони сказали, що або я вертаюсь до чоловіка, або вони відкривають на мене справу за неналежний догляд дітей. Хоча всі в селі знають, що мої дітки завжди чистенькі, нагодовані. Я спиртного не вживаю, але ходила весь час побита. Чоловік казав, що я сама себе б’ю. 

Любов подала на чоловіка до суду — за нанесення тяжких тілесних ушкоджень, але програла.

— Замість тяжких тілесних суд чомусь розглядав легкі тілесні, і йому дали тільки 200 годин громадських робіт. Буду наймати адвоката, подавати апеляцію, щоб він відповів по закону за те, що бив нас. Щоб його посадили. Майже щодня бив. Я працюю з психологом, ніяк не відійду від пережитого. Важко мені все це дається. Погано сплю, кошмари сняться. Сердечко, буває, поболює, але це вже не страшно.

Коли розмова заходить за шелтер, Любов усміхається. Каже, що їй тут добре, почувається як удома. Зауважує, що тут усі дуже добре ставляться і до неї, і до дітей — вона від такого ставлення вже відвикла. 

Запитую Любов про мрії.

— Мрії? Я даже не знаю, — сміється. — Певне, маю одну: щоб ні мене, ні моїх дітей більше ніхто й ніколи не бив. 

Контакт Шелтеру святої Ольги
+38 (099)226-90-13, цілодобово