Земля і Космос професора Івана Опачка

Незважаючи на те, що між спогадами і реальністю пролягла відстань більш ніж у чотири десятиліття, нам є про що поговорити, є кого згадати, над чим поміркувати, з'ясовуючи круті віражі, прокладені долею наших спільних знайомих. І найперше, звісно, мені особисто дуже приємно засвідчити той факт, що наші долі також перетиналися і не раз. Спочатку — в школі, де ми всі, його ровесники, не могли не пишатися неабиякими успіхами нашого товариша, який був багаторазовим переможцем обласних олімпіад школярів із фізики, тричі — республіканських, нарешті — всесоюзної. Відтак — в університеті. Опісля, вітаючи 45-річного доктора фізико-математичних наук, професора. Нині — із званнями академіка Академії інженерних наук України, іноземного члена Академії наук Угорщини, багаторічного завідувача кафедри електронних систем УжНУ. Тож і цього разу:

— Привіт!

— Привіт! Ну, як там живе-поживає наша альма-матер, дороге серцю місто Берегово?

— Мало часу — не встигаю навідуватися туди, — відповідає, зітхнувши з певною часткою прикрощів за невміння бути скрізь і всюди воднораз. А було ж, було...

Але Іван Опачко так і залишився невгамовним, непосидою і трішечки... шибайголовою, взявши із собою в мудру статечність зрілого віку ці риси дитинства. Навіть, сказати б, ознаки, адже в рідній першій школі (нині гімназії) таких непогамовних і нестримних, як Іван, на пальцях перелічити.

Однак якщо для інших кожен вибрик закінчувався викликом до школи батьків, записом у щоденнику або ж відвідинами директора, то Іванові багато що сходило з рук, його любили всі: однокласники, ровесники, „першачки" і випускники. І, безперечно, вчителі. Незабутні Анастасія Адамівна, Костянтин Дмитрович, Людмила Адольфівна, суворий, але справедливий директор Іван Іванович Когутич... Багатьох із них немає вже серед нас, але зерно, посіяне в наші тоді не дуже мудрі голови, таки дало добрі сходи, і найголовніше — назавжди не лише в пам'яті, а й у серці. Так ось, Іванові Опачку багато прощалося, бо він був талановитий. А талант, як відомо, не вкласти в рамки тих умовностей та звичаїв, які обмежували дії такої престижної школи, якою була наша — №1. Вона була першим номером в усьому, а насамперед — у вмінні давати учням такі знання, з якими не осоромилися б її випускники ні в Москві, ні в Києві, ні в будь-якому великому чи меншому науковому центрі тодішнього Радянського Союзу або ж працюючи на роботах, без яких буття суспільства неможливе, адже у нас усяка робота в часи нашої молодості та навіть зрілості була шанована, потрібна і поважна. До речі, колись, а може, є і досі, у вестибюлі школи була мармурова дошка із списком випускників — золотих медалістів. І першим у цьому списку було прізвище Володимира Лендьела, майбутнього ректора Ужгородського державного університету, професора, винахідника, першовідкривача в багатьох сферах науки, знаного в цілому світі. Було там викарбуване і прізвище Івана Опачка, всюдисущого, неабияк талановитого учня, випускника, мого давнього товариша.
Іване Івановичу, нагадайте не для мене, а читача про сферу ваших наукових інтересів.

— З 1972 року, тобто з часу, коли закінчив університет, вступив в аспірантуру я почав працювати як науковець. Уже 1975 року  вдалося започаткувати лазерно-плазмові дослідження, створивши лабораторію взаємодії лазерного випромінювання з поверхнею, dslnfr брав участь у розробці пристроїв квантової електроніки, в т.ч. для космічних апаратів.

До речі, щодо останнього. Відомо, що ваш внесок у розвиток космонавтики доволі помітний. Зокрема, ваш із доктором фізико-математичних наук Володимиром Кельманом „Детектор корпускулярних потоків" не тільки одержав золоту медаль Національного космічного агентства України (НКАУ), а й був установлений на українському космічному кораблі.

— Так, це також із серії „було". А взагалі я прагну розробляти такі проекти, які давали б реальну, конкретну, практичну користь не „колись", а вже тепер, сьогодні. Сподіваюся, це мені вдається. Вважаю досягненням — не лише моїм, а колективним, усієї кафедри — розробку дистанційного лазерного очищення ілюмінаторів космічних кораблів, виконану на замовлення НВО „Енергія", яка була безпосередньо пов'язана із польотом космічного корабля човникового типу „Буран"; лазерне одержання багатошарових плівкових структур, створення комплексів енергомас аналізу речовини і лазерного проекційного мікроскопа...

Ви й надалі співпрацюєте із Національним космічним агентством України?

— Безперечно. Наша кафедра, усі мої колеги є справді патріотами української космонавтики, тому на досягнутому не зупиняємося, виконуємо його безпосередні замовлення.

Свого часу ви захищали дисертації — кандидатську, докторську, маючи мудрих наставників. Чи маєте своїх послідовників у царині наукового керівництва роботами майбутніх кандидатів і докторів науки?

—Це — не тільки вимога професійна, а ще й  веління серця. Я дуже щасливий, коли бачу поряд із собою розумних, вдумливих, серйозних молодих людей, які цілеспрямовано йдуть до поставленої мети. І не завжди це має бути дисертація як вінець наукових трудів. Проте я щасливий, що під моєю орудою четверо підопічних захистили кандидатські дисертації, один став доктором наук, нині працюють ще один докторант і 8 пошукувачів. Тож можу сміливо говорити, що маю своїх послідовників, наступників, однодумців.

Щодо поповнення, яке приходить кожного навчального року в аудиторії інженерного факультету УжНУ, майбутні світила науки ростуть? Є в них перспектива?

— Це окрема тема розмови. Вона назріла через усі так звані нововведення і зміни загалом в освіті і, зокрема, у системі шкільного навчання — кажу про горезвісні реформи, у підході проведення перевідних і випускних іспитів, а вступні до вузів узагалі не витримують критики, бо  ми, викладачі вузів, не можемо за їхніми результатами визначити не те що рівень обдарованості дитини, навіть з'ясувати обсяг знань шкільної програми. А те, що світила таки у нас є — правда! Дуже багато талановитих школярів по області, та не всі мають, на жаль, можливість виявити свої здібності. І цьому — багато причин. Держава має обернутися лицем до освітянських проблем уже тепер, не зволікаючи, адже її майбутнє — нині на шкільних та вузівських лавах. І це — не гарні слова і не абстраговане філософствування. Це — реальність. Якщо освіта, наука й надалі будуть на задвірках інтересів влади, наша країна не матиме перспектив.

Чи не надто песимістичні висновки?

— Я ж сказав, що це — окрема тема розмови, проблему ні я, ні хтось ще самотужки не вирішимо. Тим більше — розмовами. Необхідні дії. Невідкладні. Необхідне належне фінансування галузі. Пильна увага до потреб освітян і науковців з боку влади. І знову ж таки — не на словах. На ділі! І тоді висновки не будуть ні категоричними, ні песимістичними, а ми в своїй отчизні знайдемо і пророків, і нових Ньютонів та Ейнштейнів, нові таланти, що на них така багата наша земля.

Ось на цій оптимістичній ноті давайте і завершимо нашу розмову. Тим більше, що наша зустріч із вами була сьогодні не випадковою, а дуже актуальною, і ви маєте особливе право пред'являти вимоги і до часу, й до людей, адже прожито на білому світі красних 60, тож ні досвіду житейського, ні власних міркувань над долею суспільства, його майбутнім вам не позичати. Ви зустріли свій ювілей справді високими досягненнями, відкриттями і винаходами, що слугуватимуть людині. Тому дозвольте побажати вам нових творчих вершин, родинного благополуччя, хай сини будуть гідними свого батька, учні — достойниками свого наставника. З роси і води вам, шановний ювіляре!

Ірина ЗВОНАР

Теги: Іван Опачка, наука, професор

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати