Mohyla Art Week. Спудейський вісник №34 (25.10.21)
Mohyla Art Week: спроба відчути дух «докарантинної» академії
▼
Спудеї на ходулях — як могилянська традиція
▼
Реабілітація футуризму
▼
Ілюзіон: “Стоп-Земля”
Mohyla Art Week: спроба відчути дух «докарантинної» академії
Здавалося б, осінь удруге змушена мовчати. Не говорити про кіно й літературу, ховати щирість студентського спілкування за екранами ноутбуків, губитися в пустелі електронного виміру. Справді, уже другий рік дистанційний формат навчання не дозволяє осені вповні показати свою красу. Саме цієї пори чомусь особливо хочеться провести час із друзями, розмовляючи про мистецтво за філіжанкою духмяної кави, котра зігріває в холодний жовтневий день так само добре, як і затишна бесіда однодумців. Однак Могилянка поволі повертається до колишнього життя: якщо не у форматі лекцій і семінарів, то хоча б у вигляді заходів, проведених студентськими організаціями.
Відчути дух «докарантинної» Могилянки та зануритися в прекрасне можна було на третьому фестивалі Mohyla Art Week, котрий тривав з 10 по 14 жовтня. Цьогоріч подію вирішили приурочити до Дня Академії, а тому протягом тижня спудеї мали змогу ознайомитися не лише з секретами певного мистецького ремесла, а й більше дізнатися про свою альма-матер.
Доречним здалось якнайширше співпрацювати з могилянськими СО та у різних форматах розповісти про них і, відповідно, — про КМА. Це і було для нас певною «рамкою».
Іра Власюк, координаторка MAW
Своєрідним прологом стала відкрита зустріч MAW у неділю, де всі охочі могли більше дізнатися про внутрішню «кухню» організації та просто поговорити про творчість і навчання. Символічно, що фестиваль розпочався й завершився темою сміху: конкурсом жартів на сторінці в інстаґрамі в понеділок та стендапом від «Підмогильного» в четвер. Координаторка MAW Іра Власюк переконана, що жарт — це не просто дотепна історія, котра змушує усміхнутися (або й посміхнутися), а й потужний інструмент афіліації. Адже справді: що може згуртувати спудеїв краще? І хіба хороший гумор не є ще одною негласною цінністю могилянців?
Щиро кажучи, я вперше був на стендапі (сподіваюся, не востаннє). Там була дуже комфортна атмосфера і такі самі доброзичливі люди. Якщо говорити про переваги і недоліки, то другого виділити не можу, а сподобалося багато чого, як я вже згадував: атмосфера, жарти, заклад — усе це створювало затишок.
Богумил Островський, ФСНСТ, БП-1
Голова стендап-клубу «Підмогильний» Андрій Ковбасюк наголосив, що ця подія стала особливо як для гостів, так і для самих коміків.
Так круто наші стендапи ще ніколи не проходили. Публіка знала, куди вона прийшла, а тому уважно слухала і не заважала комікам виступати. Зі свого боку коміки підготували класні жарти про Могилянку, що було близько гостям. Атмосфера була максимально дружня, і це допомогло комікам не так сильно нервувати і розкритися трішки більше, ніж минулих разів. Дуже круто, що у нас зароджується культура публічної комедії, і я справді кайфую від того, що бачу, як це все розвивається, і можу на це впливати.
Андрій Ковбасюк, голова стендап-клубу «Підмогильний
Команда MAW співпрацювала також із організаціями, що безпосередньо не пов’язані з НаУКМА. Так, 13 жовтня охочі мали змогу відвідати майстер-клас зі слов’янської каліграфії від школи леттерингу «Арт і Я». Майстриня студії Наталії Ком’яхової розповіла про те, як писали «допетрівською» кирилицею та навіть навчила гостей її азам на практиці. Виявилося, що тема тренінгу пов’язана з Могилянкою більше, ніж організатори думали спочатку: «допетрівську» кирилицю активно «просував» автор логотипу НаУКМА Василь Чебаник. До того ж, власницею студії, яка погодилася провести майстер-клас, була дочка Чебаника Вероніка, також художниця.
Ще однією особливою подією стала зустріч із упорядницями збірки про студентство «ALMA». Гості мали змогу дізнатися секрети видавничої справи та навіть виграти збірку, взявши участь у літконкурсі під час івенту.
Варто зазначити, що цьогоріч фестиваль провели в офлайн-режимі. Такий формат виявився кращим як для гостей мистецької події, так і для самої команди MAW.
Нам було з чим порівнювати — фестиваль 2019 був у офлайні, а 2020 — уже ні. Складно будувати спільноту чи відроджувати могилянський дух по Зуму. У мене є відчуття того, що таке Могилянка, бо я встигла повчитись в офлайні, а от сучасні першо- та другокурсники часто говорять: « я ж не бачив справжню Могилянку». Хотілося їм про неї розповісти і хоча б на тиждень створити відчуття активного студентського життя з частими подіями і, звісно, офлайном. Так само командний дух усередині MAW досить сильно залежить від можливості доторкнутись один до одного не лише словом.
Іра Власюк, координаторка MAW
Фестиваль безумовно зумів об’єднати творчих спудеїв і допоміг їм зануритися в атмосферу «докарантинної» Могилянки та справжньої осені.
Спудеї на ходулях — як могилянська традиція
Поява могилянців-артистів на ходулях спричиняє справжній дивовижний ефект, тому жодне велике святкування, чи то посвята у спудеї, День Академії, чи конвокація не обходиться без цього перфомансу.
Студентами зараз опікується Тетяна Шуран, вона завідує Студентським театром НаУКМА. Пані Тетяна — у минулому акторка Київського експериментального театру, згодом на запрошення В’ячеслава Брюховецького театр переїхав на 2-й поверх КМЦ. На той час умовою перебування театру у будівлі Могилянки були обов’язкові сценічні заняття зі студентами.
У ту пору театром важко когось було здивувати, особливо - студентським, але що викликало захват як і в Україні, так і в Європі загалом — вуличний театр. Ця культура досі збереглася, як, скажімо, лондонський театр «Глобус».
Прем’єрну виставу на день Академії під керівництвом Валерія Більченка зіграли на першому плацу. Це був 1991, тільки початок, академія була ще малесенька. Поступово на ходулі почали ставати й студенти. Перший театр, що утворили студенти, називався «Людус», поступово вони почали ставати на ходулі самотужки, а також театр залучав їх до своїх вуличних вистав.
Зрештою, експериментальний театр об’єднали із театром «Золоті ворота», на чому діяльність професійного театру в НаУКМА завершується. Пані Тетяна не хотіла повертатись до робити в професійному театрі, а прагнула більше працювати зі студентами. У 2003 році Олена Замостян (друга директорка КМЦ) запропонувала їй поставити виставу зі студентами.
“Мені просто стало цікаво, чи можливо без усіх загальних дисциплін, що викладають у Карпенка-Карого, зробити зі студентів профі чи напівпрофі, щоб хоча б основи акторської майстерності вони змогли опанувати” — ділиться Тетяна Шуран.
Студентський театр тоді показав могилянській общині постановку “Веджвудський сервіз для чаю” за оповіданням сербського письменника Мілорада Павіча. Студентам це вдалося без академічної підготовки за кілька тижнів, і вистава була успішною, відтоді почав працювати студентський театр у Могилянці.
Урочиста хода стала традицією Академії, тоді навіть ті, хто не вміли стояти на ходулях, просто йшли. На фоні звичних могилянців у мантіях і бонетах, актори в яскравих костюмах та з барабанами викликали тільки захват і задавали настрою свята, як і роблять це по сей день.
Можливо, це найпопулярніше питання, яке отримує пані Тетяна: «Як стати на ходулі?» , тож і на нього у нас буде відповідь:
«Сама я відходила на ходулях понад 10 років у професійному театрі, коли пояснюю студентам, то відштовхуюсь від власного досвіду, не з книжок. Як стати пояснюю, коли вони вперше їх прив’язують, але перед цим проговорюю всю техніку безпеки, особливо, куди падати, звісно ж, говорю про механіку руху, про м’язи, які задіюються, а як саме стати, я зможу розповісти тільки, коли самі вирішите спробувати».
У жовтні 2021 при підготовці святкової ходи до дня Академії, студенти стали на ходулі за 3 дні. Цього разу це було найшвидше, адже раніше за такий короткий час не готували, та й самі студенти цим ніколи не займались. Вони тепер дуже хочуть стати на вищі ходулі, щоб у нових яскравих костюмах іти святковою Контрактовою й вітати вже випускників Могилянки на конвокації.
Реабілітація футуризму
Осте сте
бі бо
бу
Саме ці рядки першими спадають на думку, коли йдеться про український футуризм. Шкільна програма часто обмежує лише одним цим текстом увесь матеріял щодо цілого культурного феномену. «Місто», ясна річ, твір цікавий і безперечно вартий уваги, утім він не є абсолютно вичерпним щодо футуризму. Як наслідок маємо побутування багатьох стереотипів: футуризм — це обов’язково щось про місто, щось експериментальне, незрозуміле, епатажне і неодмінно пов’язане з постаттю Михайля Семенка. Усі ці твердження є щонайменше несправедливими, бо ж футуризм — надзвичайно цікава сторінка українського культурного життя, і цю сторінку варто вивчати, а не перегортати, обірвавши її прочитання на півслові.
З такою метою було відкрито виставку «ФУТУРОМАРЕННЯ», яка діятиме в «Мистецькому арсеналі» до 30 січня. Проєкт «ФУТУРОМАРЕННЯ» — це панорамний погляд, що широко охоплює український футуризм (радше — футуризм в Україні) як хронологічно, так і в аспекті різних проявів авангардного руху.
У першій залі відвідувачів зустрічає рояль, що висить догори дриґом. Це алюзія на виступ у Києві (якщо послуговуватися сучасною термінологією — перформанс), влаштований предтечами й батьками футуристичного руху в Україні — Давидом Бурлюком, Василем Каменським і Володимиром Маяковським. Саме ці митці, а також Велемир Хлєбніков та Олексій Кручоних, були членами мистецької групи «Гілея», утвореної в Україні ще далекого 1910-го року. Тож таким є перший удар по поширених стереотипах щодо українського футуризму: він не обмежений самою лише постаттю Михайля Семенка, ба більше — почався футуризм ще до «футуристичного становлення» Семенка; український футуризм мав свої вияви не лише в літературі, але й в інших видах мистецтва, зокрема в живописі та музиці.
Сам же футуризм прийшов з Італії, де 1909-го року в газеті (щоправда, французькій) «LeFigaro» було опубліковано маніфест футуризму, написаний Філіппом Томмазо Марінетті. Уже в цьому тексті декларовано головні ідеологічні постулати футуристів: відмова від колишніх інститутів культури та місія їх тотального знищення, надання переваги технічним та науковим досягненням, жага експериментів, оспівування «нової людини».
Такі ж погляди успадкував Михайль Семенко — найвідоміший і найвидатніший український футурист, котрий 1914-го року (саме тоді відзначали 100-річчя з народження Шевченка!) у передмові до своєї збірки «Дерзання» заявляє: він «палить свій “Кобазр”», «від якого тхне дьогтем і салом». Відтоді починається тернистий шлях Семенка на поприщі тогочасної бурхливої української культури. Він збирає навколо себе однодумців (яких потім було легко пізнати, адже вони змінювали свої імена: Михайло ставав Михайлем або Майком, Георгій — Ґео, Микола — Міком), намагається створювати свої організації, друкарні, періодичні видання. Більшість цих намагань так чи так зазнавали поразки, але сам футуризм не стояв на місці, про що свідчить представлені на «ФУТУРОМАРЕННІ» численні видання учасників руху.
Оскільки футуристи на рівні власної ідеології та поетики обожнювали мистецтво нового часу, вони не могли оминути кінематограф. І справді, на Одеській кіностудії свого часу працювали Михайль Семенко, Микола Бажан, Ґео Шкурупій, Юрій Яновський, Лесь Курбас, Олександр Довженко. На сторінках журналу футуристів «Нова ґенерація» повсякчас друкували рецензії на тогочасні стрічки, аванґардні режисери писали там свої статті. З-поміж таких режисерів був і Дзиґа Вертов — автор фільму «Людина з кіноапаратом», уривки якого можна побачити на виставці. У залах «Мистецького арсеналу» в межах проєкту взагалі дуже багато візуального мистецтва: тут і аудіо/відеодекламація віршів Семенка, і кадри з кінострічок, і 3D-моделі архітектурних креслень, і численні світлини. Не бракує на виставці й картин. Повсюди трапляються роботи Бурлюків, Олександри Екстер, Фотія Красицького, Анатоля Петрицького.
Музика також була вагомою для футуризму. Так звана «музика шумів», натхненна італійським футуризмом, стояла на фундаменті тих само постулатів — новаторство, експеримент, руйнування канонів. Цікавим з такої точки зору буде музично-літературний виступ, підготований композитором Юрієм Гуржи та письменником Сергієм Жаданом (який, до речі, захистив дисертацію саме про Михайля Семенка!). «Фокстроти» відбудуться 29 і 30 жовтня.
«ФУТУРОМАРЕННЯ» — надзвичайно цікавий зріз української культури початку XX століття, який вчергове доводить: наш культурний контекст завжди наповнений. Виставка варта уваги як людей, чиї уявлення про футуризм радше поверхові, так і тих, хто прагне відкрити нові аспекти цього руху. Обов’язково відвідайте!
Ілюзіон: “Стоп-Земля” (2021)
If you don't dare, you will never know
Чи грали ви в дитинстві у гру “Стоп-земля”? Усі розбігаються на майданчику деінде, і хтось із заплющеними очима ходить у пошуках інших, а коли чує, як хтось переміщається, то вигукує саме оце: “Стоп-земля!”. А зараз подумайте, чи не хотілося б вам зупинити землю у звичайному житті, не для гри, а щоб подумати в цю мить і прийняти це рішення…
“Стоп-земля” — український драматичний фільм, що його зняла режисерка-випускниця Могилянки Катерина Горностай. Стрічка цьогоріч уже здобула Кришталевого ведмедя юнацького журі конкурсної програми Generation 14plus на Берлінському Міжнародному кінофестивалі, а також отримала головне “Ґран-прі “ Одеського міжнародного кінофестивалю. Хоч її українська прем’єра ще не розпочалась, глядачі вже могли переглянути стрічку на українських кінофестивалях.
Нашими головними персонажами є київські школярі Маша, Яна та Сєня. Вони найкращі друзі. А ще Маша закохана в Сашу, тільки не знає, як із цим бути. Стрічка викликає захват простотою сюжетної лінії і актуальністю порушених проблем.
Ця історія про підлітків і їхній 11 рік навчання, їхні клопоти в усьому: починаючи з кохання, стосунків з однолітками, батьками. Це той рідкісний випадок, коли на вже популярні речі глядач дивиться по-новому, все це через зосередження на проблемах, що зображуються немовби під мікроскопом. Те, про що люди не здатні просто говорити, де доводиться шукати не те, що слова, а потрібні сенси у собі. Коли ми вже не діти, то можемо прочути з героями, що справді тоді відчували й як на це дивились.
За сюжетом підлітки навчаються останній рік у школі й роздумують над майбутнім. Тут є тусівки і тут є підтримка друзів і родини. Ми відчуваємо емоції героїв через елементарні речі, як-то: посмішки, слова чи дії. А кольорова гама стрічки та й українська сучасна інді, електро чи попмузика тільки підкреслюють цей ефект, переносячи нас немовби у трансі кудись у підсвідомо інший внутрішній світ персонажів.
Акторами у фільмі стали звичайні школярі, вони чудово розмовляють українською, а самі зйомки відбувались у київських школах, зокрема на столичній Оболоні, що додає фільму цієї приземленості, що це все насправді наші реалії, і ми живемо тут і зараз.
Не можна не сказати, що стрічка просто наскрізь переповнена якісною українською музикою(!), що додає відчуття атмосфери, що нам хотіла передати режисерка. Зокрема, кілька разів можна почути чарівну Мар’яну Клочко, що вже неодноразово своїм голосом нас приваблювала у інших українських метрах, також ви могли чути “О панно Інно…” на слова відомого вірша Павла Тичини у стрічці “Стрімголов” (2017).
Думаю, що команді слід опублікувати цю музику спеціальним набором саундтреків, бо велика радість, коли українські фільми містять актуальну та якісну українську музику.
Ця рецензія, як і трейлер до фільму, розповіли про все і водночас, показали глядачеві нічого, тому запрошую для власних роздумів із 4 листопада у кіно.
© Спудейський вісник, 2021
© Жодна частина цього випуску не може бути відтворена в будь-який спосіб без покликання на першоджерело.
